Страница 39 из 87
«Троянда на площі Вашингтона», — заспівала молодь, розташувавшись у кутках,-
«Тут в’яну у підвалі,
З повітрям, та у ямі...»
Дим лежав широкими смугами, наче туман, і, коли відкривалися двері, то наповнював кімнату напівпрозорими містичними силуетами. Маленькі сяючі очі блукали поміж столиків, шукаючи серед англійців духа містера Конана Дойля, а ті, у вестибюлі готелю, вдавали вигляд, що вони англійці, як і справжні англійці.
«Ти б взяв ножа і мене зрізав»
«...мене зрізав»
...зрізав».
Після закінчення гри Паула раптом встала й заговорила до Енсона напруженим, низьким голосом. Вони налякано глянули на Лоуела Таєра й попрямували до дверей, спустились довгими кам’яними східцями, і через хвилину вже гуляли вздовж місячного пляжу, тримаючись за руки.
— Люба, люба... — у темряві вони бездумно й пристрасно обійнялися... А потім Паула відхилилася назад, аби дозволити його устам сказати те, що вона завжди хотіла почути — бо відчувала ці фрази під час поцілунку... Потім відвернулася знову, прислухаючись, та він притягнув її ближче, і тоді вона усвідомила, що він не сказав нічого, окрім: «Люба! Люба!» цим глибоким й розчарованим шепотом, від якого їй завжди хотілося плакати. Принижено й слухняно все її нутро кричало до нього й сльози полилися її обличчям, та серце продовжувало кричати: «Попроси мене, ох, любий Енсоне, попроси!»
— Пауло... Пауло!
Слова скрутили душу, наче руки, й Енсон, відчуваючи її тремор, зрозумів, що емоцій достатньо. Йому більше нічого не треба говорити, втягувати їхні долі в абстрактні загадки, що не мають практичного грунту. Чому він повинен щось казати, якщо може просто обіймати її — а навіщо марнувати час, чекати ще рік чи вічність? Він роздумував про них, про неї більше, аніж про себе. На хвилю, коли вона раптово сказала, що має повертатися до готелю, він засумнівався, спочатку думаючи, що «Це нарешті та мить», а потім: «Ні, я почекаю, однаково вона — моя...»
Він забув, що Паула була надто втомлена напругою цих трьох років. Її настрій назавжди розчинився в просторах ночі.
Наступного ранку він повернувся до Нью-Йорка, наповнений тривожним відчуттям незадоволення. У машині на нього очікувала чарівна дебютантка, з якою вже протягом двох днів вони разом обідали й вечеряли. Спочатку він розповів їй про Паулу й вигадав якусь езотеричну несумісність, що розділила їхні серця. Дівчина була дикою, пристрасною й довірливою до Енсонових лестощів. Як солдат Кіплінга, він міг заволодіти нею, не діставшись і Нью-Йорка, та, на щастя, він був тверезим й тримав себе під контролем. Пізніше, у квітні, без попередження, він отримав телеграму з Бар-Харбор, в якій Паула повідомляла про свої заручини з Лоуелом Таєром, про те, що вони негайно одружаться в Бостоні. І те, у що він ніколи не міг повірити, врешті-решт остаточно сталося.
У той ранок Енсон перепив віскі й пішов в офіс, аби цілковито заповнити себе безперервною роботою — він боявся, що може статися, коли він зупиниться. Увечері, як і завжди, «вийшов у світ», нічого не розказуючи про те, що відбулося; він поводився щиросердно, весело й ставився до всіх з увагою. Та одному він не міг зарадити — протягом трьох днів, у будь-якому місці, у будь-якому товаристві, він неочікувано схиляв свою голову на руки й плакав, як малюк.