Страница 31 из 87
Він сумнівався лиш у тому, чи його жертва достатньо велика. Звісно, у Бога є своя ціна. Бог сотворений у людській подобі, тож сказано: Всевишній повинен мати свою ціну. А дар, що він пропонує — рідкісний: ніяких храмів, будівництво яких поглинає численні роки, жодних пірамід, зведених десятьма тисячами робітників, у Бреддока є своя піраміда та свій храм.
Тут він змовк. Такою була його пропозиція. Уся обіцяне буде втілено до деталей, і немає нічого вульгарного в його твердженні, що для такої дрібнички, ціна більш, ніж достатня. Він визначав, чи його Величність прийме, чи відмовиться від такої офіри.
Оскільки його промова завершувалася, фрази ставали уривчастими, короткими й неточними, його тіло, здавалося, випрямилося, аби вхопити найменший порух чи шепіт життя в просторах навколо нього. Коли він говорив, волосся його посивіло, і зараз він підняв голову вище, до небес, як пророк сивих часів — мудрий у своїй безумності.
Джонові, що споглядав це в запаморочливій втісі, здавалося, що все навколо нього стає якимось незбагненним. На хвилю небо потьмяніло, раптовий шум почувся в пориві вітру, звук далеких труб, зітхання, як шелест величного шовкового одіяння, — на деякий час уся природа стала учасницею тьмяної сутички; пташині співи щезли, дерева притихли, і далеко за горою пролунав гуркіт пригнічено зловісного грому.
І на тому все завершилося. Вздовж високої трави долини шепіт вітру навічно стих. Світанок і новий день повернулися на своє місце, і далекосяжне сонце кидало гарячі промінці золотистого туману, що освітлювали яскраві шляхи перед ними. Листя сміялося на сонці, і його сміх трусився кожною гілочкою, яка здавалася схожою на школи для дівчаток у казковій країні. Бог відмовився від офіри.
Ще хвилину Джон споглядав тріумф дня. Потім, обернувшись, він помітив дивні вібрації біля озера, і знову — ще менші коливання, ніби танець золотистих ангелів, які спустилися з хмар. Аероплани сідали на землю.
Джон зістрибнув із брили й кинувся вниз до групки дерев, де, прокинувшись, дві дівчини чекали на нього. Кісмін підстрибнула, коштовності задзеленчали в її кишені, як і мовчазне питання на розкритих губах, та Джон відчував, що для розмов уже немає часу. Вони повинні втекти з гори, чим швидше — тим краще. Він взяв дівчат за руки, і всі разом почали тихо ступати поміж стовбурів дерев, омитих світлом і висхідним туманом. Позаду них, із долини, не чулося жодного звуку, окрім хіба що далекого голосіння павичів й чарівних ранкових зітхань.
Пройшовши з півмилі, вони оминули парк і вступили на вузьку стежку, яка вела на наступний перевал. На вершині пагорба вони зупинилися й подивилися назад. Очі їхні осягали схил, який тільки-но покинули: вони були пригнічені темним передчуттям неминучого трагізму.
Чіткість неба розмилася, і біловолосий чоловік повільно спускався з крутої гори, а за ним — двоє величезних і безсердечних негрів, які несли свій тягар, що вилискував й світився під сонцем. На півшляху до них приєдналися дві інші фігури — Джон розгледів, що це була місіс Вашингтон із сином, рука якого підтримувала матір. Авіатори вже вийшли з кабін на широкий газон перед замком, і, з рушницями в руках, однією лінією пробиралися вздовж алмазної гори.
Та несподівано група з п’ятьох, очолювана батьком й поглинена увагою спостерігачів, зупинилася біля схилу скелі. Раби нахилилися й відчинили якісь потаємні двері, що з’явилися всередині гори. Туди опустилися всі — біловолосий чоловік, потім його жінка з сином, і, нарешті, два негри, у зачісках котрих ще встигли замерехтіти коштовності на сонці перед тим, як потаємний вхід опустився й поглинув всіх.
Кісмін стиснула руку Джона.
— Ні, — дико прокричала вона, — куди вони йдуть? Що вони будуть робити?
— Можливо, це підземний шлях для втечі...
Тихе скиглення обидвох перервало його фразу.
— Як ти не розумієш? — істерично схлипнула Кісмін. — Гора — замінована!
Не встигла вона й сказати, як Джон приклав руки до своїх очей, аби захистити їх. Перед ними вся поверхня гори раптово перетворилася на сліпучо-червону пожежу, яка з’явилася крізь покривало дерену, мов світло лампи крізь підставлену долоню. Цей нестерпний блиск продовжувався з хвилину, а потім раптом зник, як спопеліла нитка, відкриваючи чорну пустиню, що повільно парувала голубим димом, який стирав усю пам’ять про розквіт й людську гріховність. Від авіаторів не залишилося ані крові, ані кісток — їх поглинуло повністю, як і тих п’ятеро душ, що зникли всередині гори.
Одночасно почався великий землетрус і замок повністю злетів у повітря, вибухнувши пломінкими частинками, що піднялися й наполовину зібралися в димову завісу, опущену в брижі озера. Вогню не було — дим розсіяно змішався з промінням; ще декілька хвилин великий шар мармурового пилу здіймався над громіздкою безформною масою, що колись була будинком коштовностей. Усе втихло, і троє в долині залишилися на самоті.