Страница 30 из 87
10.
Була вже третя ночі, коли вони прибули у свою схованку. Лагідна й флегматична Жасмін одразу ж заснула, прихилившись до стовбура великого дерева, коли Джон і Кісмін сиділи, обіймалися й споглядали за відчайдушними приливами й відпливами смертельної битви серед руїн, які ще зранку були садом. Приблизно о четвертій ранку остання гармата гучним брязкотом вийшла з ладу, м’яко випускаючи пломінь червоного диму. Крізь низько опущений місяць вони бачили, як летючі тіла танцювали близько до землі. Коли аероплани переконаються, що обложені володіння вже не мають сили для війни, тоді вони приземляться й оманливо мерехтливому королівству Вашингтонів прийде кінець.
З припиненням вогнемету долина поринула в тишу. Уламки двох аеропланів світилися в траві, як очі підступного хижака. Замок стояв у темряві й мовчанці, без світла — такий прекрасний уночі, як і при сяйві сонця, а вгорі сухе рокотання Німезиди сповнювало повітря жалісливим голосінням. Джон помітив, що Кісмін, як і її сестра, міцно спить.
Було вже далеко за четверту, коли він усвідомив, що чує кроки вздовж тієї стежки, на якій вони нещодавно ступали, і він, затамувавши подих, став чекати, допоки чоловік, володар цих звуків, промине їхню таємну місцину для спостереження. Зараз повітря окутали порухи не людського походження, і роса стала холодною — Джон зрозумів, що скоро прийде світанок. Він почекав, допоки кроки не віддалилися на безпечну відстань і не затихли. Тоді він рушив за ними. На півшляху до крутої вершини дерева почали зникати й перед ним розкинулася нерухома скеля, що покривала діамантову гору. Перед тим, як дійти до каміння, він уповільнив хід, бо тваринне чуття запевняло, що там, на вершині, було щось живе. Прийшовши до високої брили, він обережно висунув голову за її край. Його допитливість була втамована. Ось що він побачив.
Проти сірого неба, у байдужій мовчанці вимальовувався силует нерухомого Бреддока Вашингтона. Коли на сході замерехтіла зірка, випускаючи яскраво зелені промені до землі, крізь світло самотня фігура, здавалося, злилася з новим днем.
Допоки Джон дивився, його господар так і продовжував стояти в заціпенінні, дещо втаємничений у неземному спогляданні; потім подав знак, і негри присіли, аби підняти тягар, котрий лежав між ними. Тим часом, коли вони важко здіймалися, перший жовтавий промінь сонця пробився крізь безконечні грані величезного й витончено вирізьбленого діаманта, запалало біле сяйво, яке розлилося навкруги сліпучо вранішньою зіркою. Через такий тягар страждальці на секунду захиталися — та потім їхні здоровенні м’язи напружилися, затверділи під мокрою блискучою шкірою, і троє людей знову нерухомо застигли у своїй безсилій поразці перед небом.
Після того біла людина підняла свою голову й повільно здійняла руки у владному жесті, нібито взиваючи до величезної юрби, аби та почула проповідь, — та юрби не було, лише надмірна мовчанка гір й небес, що тільки-но порушилася слабеньким співом птахів серед дерев. Чоловік на вершині скелі почав говорити — непереможно, хоч і мова була його важкою.
— Ти, там, що на горі...! — закричав він тремтливим голосом. — Ти, там... — він змовк, а руки його ще не опускалися, голова уважно витягнулася, нібито в очікуванні відповіді.
Джон напружено дивився, чи хтось не спускається з гори, та там життя людське було відсутнє. Було лише небо й насмішкуваті звуки флейтового вітру серед вершин лісу. Можливо, Вашингтон молився? На секунду Джон здивувався. Та така ілюзія зникла, бо щось дивне в його суцільній людській подобі суперечило всім молитвам.
— Ти, нагорі!
Голос ставав міцнішим й впевненішим. Це не були благання про рятунок. Те, що спочатку нагадувало молитву, переросло у звірячу холоднокровність.
— Ти, що нагорі... — слова почали швидко метатися, одне за іншим, зливаючись у незрозумілу промову.
Джон слухав, затамувавши подих, лапаючи уривки фраз звідси й звідти, допоки голос не переривався, звучав знову, і знову затихав — то владний і провокативний, то сповнений сліпою, незрозумілою байдужістю. В єдиного слухача зародилася підозра, а коли та підтвердилася, по всіх його артеріях розлився скажений потік крові. Бреддок Вашингтон пропонував Богу жертву!
Саме так, сумніву й бути не могло. Діамант у руках його рабів був високою платою, обіцянкою дати ще.
Через деякий час Джон відчув сенс його хаотичних фраз. Прометей Заможній взивав до пам’яті минулих жертвоприношень, забутих ритуалів й молитов, що відійшли у вічність ще до народження Христа. Спочатку його промова торкалася згадки дарів, які його Божественність зволила прийняти від людей — великі храми, що рятували міста від нужди, мирра й золото, життя народів, прекрасні жінки та переможені армії, діти й королеви, лісні та польові тварини, вівці та кози, врожаї та міста, усі завойовані території, що офірувалися в спокусі й крові заради його благословення, купуючи дороге милосердя й спокуту, звільняючись від гніву Всевишнього — і зараз він, Бреддок Вашинтон, імператор діамантів, король і жрець золотої доби, священнослужитель багатств й розкоші, офірує дар, про який і не мріяли жодні королі, офірує не в покорі, а в гордості.
Він подарує Богу, уже вдаючись до подробиць говорив пророк, найвеличніший діамант на світі. Цей камінь матиме граней більше, аніж дерево — листя, водночас його ідеальна форма буде не більшою за розмір комахи. Багато людей трудитиметься над ним віками. Його розташують під величезним куполом із кованого золота, прикрашеного неймовірним різьбленням й обладнаного воротами з опалу й невідшліфованого сапфіру. Всередині нього видовбають каплицю, оснащену вівтарем із перламутрового, розщепленого й мінливого радію, котрий палитиме очі ідолопоклонників, що відірвуться від молитов, і на вівтарі цьому для втіхи його Величності пускатимуть кровопролиття. І жертву Всевишній обере сам, навіть якщо офірою стане найвеличніший й наймогутніший чоловік на планеті.
Натомість він просить лише про одне, а Богові це зробити так просто: щоб все стало, як було вчора, у цю ж годину, і щоб так залишалося назавжди. Так просто! Скажімо, хай небеса відкриються, поглинаючи цих людей з їхніми аеропланами, і потім зімкнуться знову. Хай воскреснуть його раби — живі й здорові.
Для нього ще ніколи не існувало когось, кого він так потребував: для мольби та благань.