Страница 25 из 87
7.
Липень під укриттям діамантової гори був місяцем холодних ночей та теплих, яскравих днів. Джон та Кісмін закохалися. Він навіть не підозрював, що маленький золотий м’яч із надписом: «За Бога, за батьківщину, за святого Мідаса», що він подарував їй, — на платиновому ланцюжку відпочиває на її грудях. Та це було саме так. А вона, натомість, навіть не підозрювала, що великий сапфір, що висковзнув із її волосся, Джон надійно сховав у своїй скриньці для коштовностей.
Якось, одного пізнього вечора, коли в музичній кімнаті, оббитій горностаєвими шнурками в рубінах, панувала тиша, вони провели цілу годину разом. Він взяв її за руку, а вона подивилася на нього так, що він вголос прошепотів її ім’я. Вона прихилилася до нього, потім — зніяковіла:
— Ти сказав Кісмін? — запитала вона м’яко, чи...[1]
Вона хотіла знати достеменно. Гадала, що він переплутав слова.
Ніхто з них ще ніколи не цілувався, та через годину це, здавалося, не має жодного значення.
Вечір танув. Цієї ночі, коли останній подих музики вже розчинився в найвищій вежі, двоє закоханих лежали без сну, щасливо пригадуючи всі окремі події дня. Вони вирішили, що незабаром одружаться.