Страница 24 из 87
— Не для мене.
— Гаразд... як жорстоко...
— Ми це вже проходили. Жорстокість не існує тоді, коли діє закон самозбереження. Ви — солдати, і ви це знаєте. Спробуй ще.
— Гаразд, тоді — це безглуздо.
— Так, — відмітив Вашингтон, — я погоджуюся. Та подумайте над іншими варіантами. Я вже пропонував усім вам, чи кільком із вас — безболісну смерть, за бажанням. Я пропонував викрасти ваших жінок, дітей та матерів й вкинути сюди. Я б збільшив вашу домівку, годував би та одягав би вас решту всього життя. Якби був якийсь метод, що викликає вічну амнезію, я б прооперував й випустив би вас за межі моїх володінь. Та більше ідей у мене немає.
— Як щодо того, аби повірити нам, що ми не донесемо на вас? — закричав котрийсь.
— Ви ж не пропонуєте цю ідею серйозно? — запитав Вашингтон із виразом зневаги на обличчі. — Я визволив звідси одного чоловіка для моєї доньки, аби він навчав її італійської мови. Минулого тижня він втік.
Дикі крики радості раптово вирвалися з горла ув’язнених, і почалося пекельне голосіння. В’язні загарцювали, весело й скажено крутилися один з одним у раптовому апофеозі тваринного духу. Вони навіть забігали догори по скляних стінках, наскільки могли, і з’їжджали вниз на природніх подушках своїх тіл. Високий чоловік розпочав пісню, до якої приєдналися всі:
Ох, ми повісимо кайзера
На гнилій яблуні.
Бреддок Вашингтон сидів у непереможному мовчанні, допоки не стихла пісня.
— Бачите, — виголосив він, коли нарешті вдалося придбати клаптика уваги. — Я не бажаю вам зла. Я хочу, аби ви насолоджувалися. Ось чому я й не розповів усієї історії. Чоловік, ох, як його звали? Крітчічелло? — був застрелений моїми агентами чотирнадцять разів.
Не здогадуючись, що агенти стріляли в чотирнадцятьох різних людей, вони затихли в цю ж хвилину.
— Немає значення, — крикнув Вашингтон із дещицею люті, — бо він намагався втекти. А ви й досі очікуєте від мене пошуку шляхів порятунку після цієї витівки?
І знову зринули вибухи проклять.
— Звісно!
— А ваша донька не хотіла б вивчити китайську?
— Ей, я можу говорити італійською. Моя мати була емігранткою.
— Можливо, їй підійшла б «нью-йоркська»?
— Якщо вона така маленька, з великими голубими очима, я можу навчити її набагато корисніших речей, аніж італійської мови.
— Я знаю кілька ірландських пісень.
Містер Вашингтон раптом дотягнув тростиною до кнопки у траві й натиснув на неї. Картина внизу померкла, і лише чорна паща, похмуро вкрита чорними зубами решітки нагадувала про страждання.
— Ей! — одинокий голос долинув з ями, — і ти навіть не благословиш нас?
Та містер Вашингтон, слідуючи за двома хлопцями, уже дійшов до дев’ятого отвору тенісного корту, так, ніби та яма з її живою землею була лише небезпекою для поля, котру вони здолали з легкістю та спокоєм.