Страница 26 из 87
8.
Кожного дня містер Вашингтон та двоє юнаків ходили на полювання та риболовлю в глибокі ліси, деколи грали в гольф навколо снодійного корту — в якому Джон дипломатично дозволяв перемогти своєму господареві, чи плавали в гірській прохолоді озер. Джон зрозумів, що містер Вашингтон дещо вимоглива персона, що він зовсім не цікавиться нічиїми ідеями й переживаннями, окрім власних. Місіс Вашингтон постійно була відчуженою й стриманою. Вона, безсумнівно, відчувала байдужість до своїх доньок, та цілковито була поглинена своїм сином Персі, з яким за обідом підтримувала безконечні бесіди на швидкій іспанській.
Жасмін, старша донька, зовнішньо нагадувала Кісмін, за винятком того, що в неї були великі руки й великі, трішки криві ноги, проте повністю відрізнялася характером. Її улюбленими книгами були ті, де розповідалося про бідних дівчат, які підтримували господарство й турбувалися про своїх самотніх татусів. Від Кісмін Джон почув, що Жасмін ніяк не могла відійти від шоку й розчарування, які спричинило закінчення світової війни, бо в цей час вона збиралася їхати в Європу в ролі експерта військових крамниць. Дівчина навіть тяжко занедужала на деякий час, тож Бреддок Вашингтон зробив декілька дій, аби спричинити нову війну на Балканах, та вона побачила фотографію декількох поранених солдатів і втратила зацікавлення до будь-якого кровопролиття. Та Персі й Кісмін, здавалося, успадкували від батька пихатість у всій її величі. Крізь кожну їхню думку майоріли послідовні й стримані відтінки егоїзму.
Джон був зачарований дивами замку та долини. Бреддок Вашингтон, як розказав йому Персі, наказав викрасти садівника, архітектора, художника-декоратора й французького поета-декадента, що залишився в спадок з минулого століття. Він найняв велику кількість рабів для того, аби полонені могли розпоряджатися ними, як завгодно, і пообіцяв постачати їм будь-які матеріали, що тільки може запропонувати світ. Він залишив їх на поталу розроблення власних ідей. Та кожен зрозумів свою безпорадність. Поет-декадент розпочав оплакувати свій сум за весняними бульварами, виговорював туманні фрази про прянощі, мавп та слонову кістку, що зовсім не мало якоїсь практичної цінності. Художник-декоратор, зі свого боку, прагнув розробити з всієї долини серію трюків та сенсаційних ефектів, що незабаром швидко би втомило Вашингтонів. Архітектор так само, як і садівник, мислив подібними шаблонами: це вони зроблять схожим на те, а те — на це.
Та врешті їм вдалося розв’язати проблему самим, майже без втручання — одного ранку після проведеної спільної ночі в самотній кімнатці вони збожеволіли, намагаючись знайти спільне рішення щодо розташування фонтана. Зараз вони ув’язнені в комфортній психіатричній клініці у Вестпорті, Коннектикуті.
— Та, — з цікавістю розпитував Джон, — хто ж розробив план ваших прекрасних віталень, залів, коридорів та ванних кімнат?
— Що ж, — відповідав Персі, — соромно зізнаватися, проте до цього причетний один тип із фільму. Він був єдиним чоловіком, який звик гратися нескінченною сумою грошей, хоча запихав серветку за комірець і не вмів читати-писати.
Коли серпень розчинявся за обрієм, Джон починав шкодувати за тим, що скоро повинен повертатися до школи. Вони з Кісмін вирішили втекти наступного червня.
— Як же ж дивовижно було б одружитися тут, — зізнавалася Кісмін, — та, проте, я б ніколи не отримала батьківського благословення заручитися з тобою. Найкращим рішенням буде втеча. У нашу епоху американським багатіям вкрай важко виходити заміж — вони вічно змушені надсилати оголошення до преси, повідомляючи про те, що наречена одягне «рештки» давніх перлин й старого мережива, які колись носила імператриця Євгенія.
— Я знаю, — розпалено погоджувався Джон. — Коли я гостював у Шнліцер-Мерфі, найстарша донька, Гвендоліна, вийшла заміж за чоловіка, батько якого володів половиною Західної Вірджинії. Вона написала додому про свій важкий тягар, котрий змушена була нести через його зарплату банківського клерка, а на завершення додала: «Дякуючи Богу, у будь-якому разі, я маю чотирьох служниць, що трохи полегшують мої страждання».
— Яка нісенітниця, — говорила Кісмін. — Подумати б тільки, що мільйони й мільйони простих людей виживають і з двома наймитами.
Якось, одного пізнього серпневого ранку, випадкові слова Кісмін вкинули Джона в стан жаху й цілковито змінили подальші події.
Вони ховалися у своєму улюбленому ліску, і, роблячи передихи між поцілунками, Джонові вдавалося заповнювати їх романтичними пророцтвами, які, на його гадку, дарували смак пристрасті їхнім стосункам.
— Інколи, я думаю, що ми ніколи не одружимося, — сумно сказав він. — Ти — надто багата, надто недоступна. Ти відрізняєшся від інших заможних дівчат, і доля в тебе має бути іншою. А я маю одружитися з донькою якогось продавця гуртовими залізними виробами з Омахи й вдовольнитися її півмільйоном.
— Я знала доньку продавця залізними виробами, — зауважила Кісмін. — Не думаю, що ти б відчув до неї щось особливе. Вона була подругою моєї сестри, якось навідала нас.
— То у вас бували й інші гості? — здивовано вигукнув Джон.
Кісмін, здавалося, шкодувала про сказане.
— Ох, так, — швидко відказала, — лише декілька.
— Але ж твій батько хіба не боявся, що вони розкриють таємницю?
— Деякою мірою, хіба що, — вона відповіла. — Ти не проти поговорити про щось приємніше?
Проте зацікавленість Джона зростала.
— Про щось приємніше? — вимагав він. — А що в цьому неприємного? Вони були неприємними дівчатами?
На його превеликий подив, Кісмін почала скиглити.
— Так і цьому ж і вся п-проблема. Я т-так п-прив’язал-лася до деяких. А Жасмін продовжува-ала запрошувати їх всеод-дно. Я не могла з-зрозум-м-міти цього.
Темна підозра зародилася в серці Джона.
— Ти маєш на увазі, що вони виказували таємницю, і тоді твій батько їх — знищував?
— Гірше... — вона прошепотіла розбито. — У батька не було вибору спочатку, а Жасмін усе писала й писала їм, а їм було тут так добре!
Горе її поглинуло.
Приголомшений жахом цього відкриття, Джон сидів із відвислою щелепою, відчуваючи, як нерви його тіла здригалися, ніби налякані горобці, що сиділи на його хребті.
— Ну от, я розповіла тобі, а повинна була мовчати, — сказала вона, несподівано заспокоюючись й витираючи свої очі кольору похмурого неба.
— Ти хочеш сказати, що твій батько вбивав їх перед тим, як вони виїжджали звідси?
Вона кивнула.