До зірок

— Вони... вони мене проганяють! — голосила дружина, судомно втискаючись в його обійми. — Він хотів схопити мене за комір та виставити за двері. Де моє пальто?

— Неправда, — поспішно заперечив Маркі. — Ніхто й не думав виставляти вас за двері. — Він повернувся до Джона. — Ніхто не мав гадки її виганяти, — повторив він. — Вона...

— Що означає «виставити за двері»? — різко обірвав Джон. — Поясніть, що тут відбувається?

— Джоне, ходімо! — ридала Едіт. — Я хочу додому. Хіба не бачиш, які це нахаби?

— Чуєте! — обличчя Маркі спохмурніло. — Повторюєте те саме, як навіжена!

— Вони прозвали Еді бешкетницею!

Вдруге за вечір маленька Еді обрала невідповідну хвилину, аби виразити свої почуття. Присоромлена й налякана крикливими голосами, дівчинка так зарюмсала, нібито й справді була ображена до глибини душі.

— Як це розуміти? — вибухнув Джон. — Ти що, ображаєш своїх гостей?

— Коли хтось і ображає, так це твоя дружина нас! — твердо відповів Маркі. — Взагалі-то, колотнеча почалася через ваше дитя.

Джон зневажливо фиркнув:

— І ти накричав на дитину? — запитав він. — Благородний чоловік!

— Не говори з ними, Джоне, — наполягала Едіт. — Пошукай моє пальто!

— З тобою і справді щось не те, — зі злістю продовжував Джон, — коли зриваєшся на безпомічному створінні!

— Чортівня якась! Треба ж було все перевернути догори дриґом, — заволав Маркі. — Якщо твоя дружина хоч на хвилину замовкне...

— Не кричи! Я ж не жінка і не дитина...

Тут у сварці настав несподіваний антракт. Поки Едіт навпомацки шукала у кріслі пальто, місіс Маркі стежила за нею вогненними, сердитими очима. Раптом жінка опустила Біллі на канапу, де той відразу перестав рюмсати та всівся зручніше, вийшла в коридор і, хутко віднайшовши пальто, без жодного звуку подала його Едіт. Затим вона повернулася до канапи, взяла сина на руки та, погойдуючи його, знову позирала на Едіт вогненними, сердитими очима. Антракт тривав не більше як пів хвилини.

— Твоя дружина приходить сюди й починає репетувати на нас, що ми, бачте, просторікуваті! — прогримів люто Маркі. — Ну, якщо ми такі просторікуваті, то краще триматися вам якомога далі! А тепер забирайтеся, негайно!

Джон знову презирливо хмикнув.

— Ти не просто просторікуватий, — відповів він. — Ти ще й хам, особливо з беззахисними жінками та дітьми.

Намацавши клямку він відчинив двері.

— Ходімо, Едіт.

Взявши крихітку на руки, дружина вийшла, а Джон, ще раз зневажливо зиркнувши на Маркі, рушив слідом.

— Стривай! — Маркі подався вперед; його дещо трясло, а на скронях здулися вени. — Гадаєш, тобі це зійде з рук? Не на того напав!

Джон мовчки вийшов за поріг, лишивши двері відчиненими.

Едіт, все ще схлипуючи, йшла додому. Він провів її очима до повороту та шмигнув у бік освітленого ґанку, звідки слизькими східцями повагом спускався Маркі. Джон зняв пальто, капелюха і жбурнув їх набік, у сніг. Потім, злегка ковзнувши крижаною доріжкою, ступив йому назустріч.

Після першого ж удару обидва посковзнулися і з гуркотом гепнулися додолу; спробували підвестися і знову потягнули один одного на землю. Більш надійним виявився мілкий сніжок на газоні, і, відступивши від тротуару, вони знову накинулися один на одного, люто розмахуючи кулаками й перетворюючи сніг під ногами на брудне місиво.

Місяць уповні та бурштинова смуга світла з відчинених дверей давали змогу їм чітко бачити один одного, і билися вони мовчки, тож у тиші безлюдної вулиці були чутні лише їхні знесилені, гарячкові видихи та глухі удари, коли один із них валився в ляпавицю. Кілька разів вони, послизнувшись, падали разом, і навіть тоді, лежачи на снігу, лупцювали кулаками один одного.

Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин тривала ця безглузда баталія під місячним сяйвом. В якусь хвилину передиху обидва в мовчазній домовленості скинули із себе піджаки й жилети, і тепер мокрі рвані сорочки тріпотіли на їхніх спинах клаптями. Розтерзані, криваві, вони настільки втомилися, що трималися на ногах лише тоді, коли підпирали один одного — достатньо було наймізернішого поруху, просто спроби замахнутися, і вони знову вклякали на сніг.

Та поклали вони край цій битві не тому, що втомилися, і не тому, що вона була безглуздою — саме через цю безглуздість вони і не могли зупинитися. Їх втихомирило інше: борюкаючись вкотре на землі, чоловіки раптом почули чиїсь кроки неподалік. Якось вони примудрилися відповзти в тінь, завмерли і лежали поруч, не рухаючись, затамувавши подих, мов забіяки, що гралися в індіанців. Коли кроки стихли, звелися на ноги і як п’яні витріщилися один на одного.

— Прокляття яке, — хрипко видавив Маркі. — З мене досить.

— З мене теж, — відповів Джон Ендрос. — Ситий по саму зав’язку.

Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, ніби підозрювали, що кожної наступної миті хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркі сплюнув кров із розбитої губи, тихо вилаявся, і, підібравши пальто із жилетом, і почав старанно струшувати сніг, ніби єдиною турботою для нього було те, щоб вони не промокли.

— Може, зайдеш умитися? — раптом спитав він.

— Ні, дякую, — промовив Джон, — треба йти. Дружина хвилюватиметься.

Він теж підібрав піджак, жилет, потім пальто і капелюха. Спітнілому, наскрізь змокрілому, йому не вірилося, що, якихось пів години тому на ньому був увесь цей одяг.

— Що ж... На добраніч, — пробурмотів він нерішуче. Раптом вони підійшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальністю: Джон навіть обійняв Маркі за плечі й кілька разів тихенько поплескав по спині.

— Все гаразд? — запитав він, важко дихаючи.

— Ніби так. А ти як?

— Все добре.

— Чудово, — сказав Джон через хвилину. — Тоді на доб­раніч.

Він перекинув одяг через руку і, шкутильгаючи, поплентався додому. Місячне сяйво було таким само яскравим, коли він, лишивши позаду чорне коло зачавленої землі, неквапом йшов газоном. За пів милі звідти, на станції, прогуркотів семигодинний потяг.

— Та ви обидва з глузду з’їхали! — проголосила хрипко Едіт. — Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому і пішла.

— Хіба тобі хотілося, щоб ми помирилися?

— Авжеж, ні. Знати їх більше не бажаю! Та я думала, що ти через це і зостався.

Джон безтурботно сидів в гарячій ванні, поки дружина припікала йодом його синці на шиї та спині.