До зірок

Цей розгардіяш закінчився, коли подали ласощі: великий торт із двома свічками та блюдечка з ванільним морозивом. Біллі Маркі, кремезний, рудий веселун із кривуватими ніжками, задув свічки й допитливим пальчиком натиснув на білу глазур. Роздали десерти й малята взялися до частування — їли жадібно, однак цілком пристойно — увесь вечір вони поводилися на диво виховано. Такими були сучасні діти: їх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихітки рідко, а обличчя їхні були здоровими та рум’яними; тридцять років тому така забава не минулася б так спокійно.

Після частування гості почали розходитися. Едіт стурбовано глянула на годинник — майже шоста, а Джона ще немає. Їй так хотілося, аби чоловік побачив донечку з іншими малюками — таку поважну, ввічливу й розумну; лише одна пляма була на її сукеночці: хтось штурхнув її в спину, коли вона їла морозиво.

— Ти — моя квіточка, — прошепотіла вона донечці, прогорнувши її до себе. — Ти знаєш, що ти квіточка? Знаєш?

Еді засміялася.

— Гав-гав, — раптом промовила вона.

— Гав-гав? — Едіт озирнулася. — Тут немає гав-гав.

— Гав-гав, — повторила Едіт. — Хочу гав-гав.

Едіт глянула в той бік, куди тягнувся маленький пальчик.

— Це не гав-гав, квіточко, це — ведмежа.

— Ведмежа?

— Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Біллі. Ти ж не хочеш іграшку Біллі, чи не так?

Проте Едді хотіла.

Вона вислизнула з рук матері, підбігла до Біллі Маркі, який щільно притискав до себе іграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Біллі засміявся.

Едіт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрістю.

Вечірка завершувалася; окрім Біллі і Еді, залишилося лише двоє малюків, та й то один із них лише тому, що заліз під стіл. А Джон так і не з’явився. Егоїст! Ні краплі гордості за їхню крихітку! Інші чоловіки, принаймні п’ятеро-шестеро, все-таки знайшли час зайти за своїми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дітей.

Пролунав вереск. Еді вихопила ведмежа з рук Біллі, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на підлогу.

— Еді! — вигукнула мати, стримуючи раптовий порив сміху. Джо Маркі, гарний, кремезний чоловік років тридцяти п’яти, підняв синочка й поставив його на ноги.

— Міцний парубійко, — підмітив він жартівливо. — Дозволив дівчинці звалити себе! Богатир!

— Він не вдарився голівкою? — біля дверей з’явилася стривожена місіс Маркі, яка щойно розпрощалася із передостанньою матусею.

— Ні-і-і, — протягнув Маркі. — Він забив зовсім інше місце, так, Біллі? Ти щось інше забив, еге ж?

Біллі вже й забув про те, що впав та кинувся забирати своє добро. Він вчепився в лапку ведмежати, що визирала з обіймів Еді, та щосили за неї смикав, проте безуспішно.

— Ні, — рішуче запротестувала Еді.

Натхненна першою, майже випадковою перемогою, Еді випустила іграшку з рук, схопила Біллі за плечі й люто штовхнула.

Цього разу він гепнувся не так вдало: голова його з глухим звуком стукнулася об голу підлогу за краєм килима, і, глибоко вдихнувши, він зайшовся нестямним рюм­cанням.

У кімнаті здійнялася метушня. Охнувши, Маркі кинувся до сина, але дружина випередила його й сама підхопила дитину на руки.

— О, Біллі, — заохкала вона, — яка жахлива гуля! Це дівчисько слід покропити!

Едіт, яка негайно підбігла до донечки, почула це звинувачення, і її губи міцно стиснулися.

— Еді, — прошепотіла вона радше з обов’язку. — Як тобі не соромно, бешкетнице?

Та дівчинка несподівано відкинула голову і розсміялася. То був гучний сміх, сміх переможниці, з нотками тріумфу, виклику та презирства. На жаль, цей сміх був і заразним. Не встигнувши усвідомити делікатності ситуації, матуся сміялася теж, не дзвінко, проте чутно, з такими ж інтонаціями, що й донька. Затим, раптом, припинила.

Обличчя місіс Маркі зашаріло, а Маркі, обмацуючи одним пальцем маківку сина, насуплено глянув на Едіт.

— Уже набрякла гуля, — мовив він із нотками докору. — Принесу примочку.

Та у місіс Маркі урвався терпець.

— Дитині боляче! Що тут смішного, га? — промовила вона тремтячим голосом.

Тим часом малесенька Еді з цікавістю зиркала на маму. Вона помітила, що Едіт розсміялася у відповідь на її сміх і їй захотілося переконатися, чи станеться таке ще раз. Дівчинка знову відкинула голову й розреготалася.

Вже другий вибух сміху остаточно кинув Едіт в істерику. Притиснувши хустинку до рота, вона невгамовно душилася зо сміху. Та справа тут була не в нервах: вона усвідомлювала, що по-своєму підтримує доньку, сміється з нею заодно.

Удвох вони нібито кидали виклик усьому світові.

Поки Маркі бігав у ванну по примочку, його дружина тинялася кімнатою, гойдаючи на руках заплаканого сина.

— Заради святих, забирайтеся! — несподівано вибухнула вона. — У дитини розбита голова, а ви з ввічливості навіть помовчати не можете. Забирайтеся!

— Що ж, — промовила Едіт, помітно роздратувавшись. — В житті не бачила, щоб із мухи слона...

— Геть! — істерично кричала місіс Маркі. — Забирайтеся! Щоб і духу вашого тут не було! Для вас і вашої бешкетниці двері будинку зачинені!

Едіт, взявши за руку доньку, вже швидкими кроками направлялася до виходу та, зачувши таке звинувачення, зупинилася й повернула своє скривлене від обурення обличчя.

— Не маєте права прозивати дитину!

Місіс Маркі не відповіла, вона досі тинялася кімнатою, бурмочучи щось заспокійливе собі самій та Біллі.

Едіт розплакалася.

— Я піду! — хлипала вона. — В житті не бачила таких вульгарних та просторікуватих осіб, як ви. Радію, що малюк ваш гепнувся. Так йому й треба, цьому дурно-о-му товстуну.

Джо Маркі саме спустився зі сходів й почув останню фразу.

— Місіс Ендрос, — різко прогримів він, — хіба не бачите, що в дитини гуля? Вам справді треба опанувати себе!

— Опанувати... себе? — прокричала хрипко Едіт. — Краще дружині своїй це скажіть. В житті не бачила такої нахаби!

— Джо, ти чуєш? Вона прозивається! — Місіс Маркі оскаженіла. — Вистав її за двері. Коли сама не бажає, то схопи за комір і вистав!

— Не смійте й пальцем мене торкнути! — верещала Едіт. — Я вийду, тільки-но пальто знайду!

Засліплена сльозами, жінка ступила в коридор. Саме тоді прочинилися двері й всередину увійшов стривожений Джон Ендрос.

— Джоне! — вигукнула Едіт й відчайдушно кинулася до нього.

— Що трапилося? Стривайте, що тут відбувається?