До зірок

— Я все-таки зателефоную лікареві, — стурбовано мовила вона. — У тебе може бути внутрішня травма.

Джон похитав головою.

— Дурниць не говори, — відповів він. — Не вистачало, щоб містом поширилися такі нісенітниці.

— Не розумію, як це могло трапитися.

— І я не розумію, — він хмуро всміхнувся. — Небезпечна, мабуть, річ, ці дитячі забави.

— Слухай, — радісно спохопилася Едіт. — У мене ж до завтрашнього обіду є біфштекси.

— І то що?

— Прикладеш до ока. От пощастило — ледь не замовила телятину.

Через пів години, повністю одягнений, хіба що без комірця, який не застібався на розпухлій шиї, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.

— Треба б привести себе в форму, — міркував уголос він. — Здається, я старію.

— Щоб наступного разу його краще відгамселити?

— Я і так відгамселив, — заявив він. — Принаймні йому дісталося не менше, ніж мені. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторікуватими. Бачиш, назріває сварка — бери пальто та йди додому. Зрозуміло?

— Так, любий, — покірно відізвалася дружина. — Я таку дурницю вчинила... тепер я все зрозуміла.

Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився біля дитячої кімнати.

— Вона спить?

— Спить, ще й як міцно. Зайди, якщо хочеш, подивись — таким чином побажаєш солодких снів.

Навшпиньках вони ввійшли в дитячу і схилилися над ліжечком. Маленька Еді — розрум’янена, з міцно стисненими рожевими рученятами, спокійно спала в прохолодній темній кімнатці. Джон перехилився через бильця колиски й ніжно погладив шовковисте волоссячко.

— Заснула, — розгублено пробурмотів він.

— Ще б пак! Після такої насиченої забави.

— Місіс Ендрос, — зі сходів пролунав гучний шепіт чорношкірої покоївки. — Прийшли містер та місіс Маркі. Питають вас. Містер Маркі весь у синцях — жах такий! Його обличчя схоже на відбивну. А місіс Маркі, здається, дещо сердиться.

— Дивовижне нахабство! — вигукувала Едіт. — Скажіть, що нас немає вдома. Ні за що на світі не вийду до них.

— Вийдеш, — твердим і вимогливим тоном мовив Джон.

— Що?

— Ти до них негайно спустишся. Ба більше, хоч би як поводилася ця жінка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила їй цього вечора. А після хоч взагалі з нею не спілкуйся.

— Ні, Джоне, я не зможу!

— Ти мусиш. Тільки уяви, як їй не хотілося сюди йти — певно, спуститися тобі значно легше.

— Мені йти самій? Ти зостанешся тут?

— За хвилину спущуся.

Джон Ендрос почекав, поки зачинилися двері, потім нахилився над колискою, взяв крихітку разом із ковдрою на руки й, міцно притискаючи до себе, сів у крісло-гойдалку. Еді поворухнулася, і батько затамував подих; однак, спала вона міцно і відразу заспокоїлася, зручно поклавши голівку на згин його ліктя. Тоді він схилився та обережно доторкнувся щокою до її світлого волосся.

— Моя маленька дівчинка, — шепотів він, — наймиліша, найгарніша дівчинка...

Джон Ендрос нарешті збагнув, за що він так відчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, і якийсь час він так і сидів у темній кімнаті, погойдуючи свою Еді.