До зірок

Він думає: «Я — красень!»

У червні, після вступних іспитів до коледжу, Безіл Дюк Лі та ще п’ятеро інших випускників зі школи Св. Ріджиса сіли в потяг, що рушав на захід країни. Двоє зійшли в Піттсбурзі; один пересів на потяг до Сент-Луїса, двійко вийшли в Чикаго; далі Безіл поїхав сам. Перший раз у житті йому захотілося спокою, і тепер він міг вдихати його на повні груди; ближче до кінця навчання все стало значно краще, але загалом навчальний рік видався вкрай невдалим.

На ньому був капелюх фасону «дербі», який увійшов у моду дванадцятого року двадцятого століття, і синій строгий костюм, який видавався на ньому злегка короткуватим від того, що Безіл вже встиг з нього вирости. Що стосується внутрішнього стану, то Безіл був, час від часу, то безтілесним духом, майже не пов’язаний з особистістю і витав у хмарах вражень і емоцій, то — напористим честолюбцем, який відчайдушно намагався контролювати потік подій, що був щаб­лями його особистої еволюції від дитини до чоловіка. Він вірив, що завзятістю можна досягти будь-якої мети — такий принцип нинішньої американської системи виховання, — і його фантастичне честолюбство постійно змушувало його бажати забагато. Він хотів стати видатним спортсменом — яскравим, популярним і неодмінно щасливим. Протягом цього навчального року він був покараний за власну нахабність, за п’ятнадцять років удома його зовсім розбестили, тому тепер він вів себе надто замкнуто, що, укупі зі спостереженнями за оточуючими, зазвичай призводить до зародження муд­рості. Певна річ, для успішного підкорення світу йому було потрібно усвідомити, за що він боровся. Було очевидно: перш ніж досягти певних успіхів у спілкуванні із зовнішнім світом, він зрозуміє, що життя — це вічна боротьба.

День він провів у Чикаго, тиняючись вуличками та уникаючи представників «підземного світу»[12]. Купив детективний роман під назвою «У темряві ночі», а о п’ятій годині вечора забрав валізу з вокзальної камери схову та сів у потяг лінії Чикаго — Мілуокі — Сент-Пол. У вагоні він відразу помітив знайоме обличчя своєї ровесниці, яка також їхала зі школи додому на літні канікули.

Маргарет Торренс було чотирнадцять років; вона була серйозною дівчиною, яку за звичкою вважали красунею — в дитинстві вона справді була досить симпатичною. Півтора року тому після безмовної боротьби Безілу вдалося-таки поцілувати її в чоло. Вони щиро раділи цій зустрічі; кожен із них на якийсь час виявився для іншого втіленням блакитного неба над рідною домівкою та прийдешніх літніх вечорів.

Тоді він вечеряв із Маргарет та її матір’ю у вагоні-ресторані. Маргарет зауважила, що перед нею вже не той надміру самовпевнений хлопчик, якого вона знала торік; Безіл уже не був настільки нестримно жвавий, а задума на обличчі, що з’явилася у нього після нещодавно зробленого відкриття, що не тільки у нього, а й у інших, є і бажання, і можливості — і навіть більші, ніж у нього — сподобалася Маргарет. У цій задумі вона помітила чарівний смуток. Він все ще випромінював умиротворення після бою, який йому довелося витримати. Маргарет він завжди подобався — вона була дівчиною серйозною і совісною, такі інколи його любили, але сам він був не здатний відповісти на їхні почуття — і тепер вона з нетерпінням чекала моменту, коли зможе всім розповісти, яким же він став привабливим!

Після вечері вони повернулися до оглядового вагона й усілися на порожньому задньому майданчику. За вікном у темряві мигтіли фермерські угіддя; потяг віз їх у західному напрямку. Вони бесідували про спільних знайомих, про поїздки під час великодніх канікул, про п’єси, які вдалося відвідати в Нью-Йорку.

— Безіле, а ми купуємо автомобіль! — повідомила вона. — І я навчатимусь водіння.

— Чудово! — Він замислився: чи пустить його цього літа дідусь за кермо їхнього електромобіля.

Світло з вагона впало на її юне личко, і він, охоплений припливом щастя від того, що з кожною хвилиною він щоразу ближче до домівки, з почуттям мовив:

— А знаєш... Чи відомо тобі, що ти — найвродливіша дів­чинка в місті?

Тієї миті, коли ця фраза злилася з хвилюючими сутінками, потрапивши Маргарет прямо в серце, звідкись з’явилася місіс Торренс і повела доньку в купе лягати спати.

Безіл якийсь час на самоті посидів на оглядовому майданчику вагона, ледь помітивши, що Маргарет уже пішла, і відчуваючи повний спокій і задоволення від того, що тепер до самого ранку все так і залишиться в безладді та хаосі.

П’ятнадцять років — це той вік, який досить складно вловити; складно ось так-от клацнути пальцями і сказати: «Ось таким я був у п’ятнадцять!». Меланхолійний Жак[13] взагалі про нього не згадує; з упевненістю можна наголосити лише одне: десь між тринадцятьма — зенітом хлоп’ячого віку, і сімнадцятьма, коли вдається стати схожим на дорослого, є проміжок часу, коли юність щогодини пульсує між двома світами: молоду людину то ваблять небувалі експерименти, то вона марно рветься назад, в ті дні, коли ні за що не потрібно було платити. На щастя, однолітки не більш за нас пам’ятають про те, як ми вели себе в п’ятнадцять; однак, ось-ось підніметься завіса, і ми побачимо, як нерозважливо поводився Безіл того літа.

Все почалося з того, що Маргарет Торренс, піддавшись тяжінню до ідеалізації, що властива більшості розважливих дівчат, почала всім у захваті розповідати, що Безіл — справжній красень!

Звикнувши за минулий в школі рік вірити всьому, що говорять, і не знайшовши в той момент більше нічого, у що б можна було повірити, подруги сприйняли цю інформацію як незаперечний факт.

Безіл раптово перетворився на легенду. Дівчата на вулиці зустрічали його вибухами хихикання, але він ані про що не здогадувався.

Якось увечері, через тиждень після приїзду додому, він разом з Ріплі Бакнером після вечері вирушив на традиційні посиденьки на веранду до Імоджен Біссел.

Тільки-но вони з’явилися на алеї, Маргарет і ще дві дівчини раптово збилися докупки, судорожно зашепотіли і стали ганятися одна за одною по подвір’ю, видаючи якісь нерозбірливі вигуки. Що це було, ніхто так і не зрозумів, але закінчилося все лише з прибуттям в лімузині Гледіс ван Шеллінгер, яку з ніжністю і помпою супроводжувала покоївка матері.