До зірок

Усі вони встигли відвикнути одне від одного. Ті, хто навчався в Новій Англії, відчували деяку перевагу, яка, втім, повністю врівноважувалася тією обставиною, що вони, як не прикро, не знали про романтичні зустрічі та сварки, сцени ревнощів і пригоди, що сталися тут за період їхньої відсутності.

О дев’ятій вечора всі поласували морозивом та повсідалися на кам’яних сходах, що нагрілися за день, зберігаючи збентежене мовчання, що відзначає половину шляху між дитячими смішками та юнацьким фліртом. Ще торік хлопчики катались би по двору на велосипедах; зараз вони всі просто сиділи та очікували незрозуміло чого.

Вони знали, що воно обов’язково трапиться, це знали навіть найнепримітніші дівчатка та найбільш несміливі хлопчики; романтичний світ літньої ночі, що солодко і міцно стискав їхні серця, раптом поглинув у себе і їх самих, і тих, хто перебував з ними поруч. Потоком уривчастого багатоголосся долинали їхні голоси до місіс Біссел, яка читала книгу біля відчиненого вікна.

— Ні-ні, обережніше! Адже зламається. Безіле-е-е!

— Ріплі-і-і!

— І таки вдалося!

Регіт.

...місячною затокою,

Лунали з неї голоси...

— А ти бачив...

— Конні, припини... досить! Лоскотно. Обережно!

Регіт.

— Їдеш завтра на озеро?

— Поїду в п’ятницю.

— Елвуд приїхав...

— Невже? Елвуд приїхав?

— «... ти розбила мені серце...»

— Прошу, обережніше!

— Обережніше!

Безіл сидів на балюстраді поруч із Ріплі, слухаючи, як співає Джо Горман. Сам він неабияк шкодував, що не здатний співати так, «щоб у людей не в’янули вуха». Тому він раптово перейнявся захопленням щодо Джо Гормана, приписавши властивостям його особистості захопливу чистоту звуків, що ширяли у вечірніх сутінках.

Завдяки цим звукам Безіл згадав інший, абсолютно дивовижний вечір, та інших дівчат — недосяжних і чарівних. Йому стало сумно, коли голос замовк; всі почали мінятися місцями, запанувала майже діловита тиша — настав час давньої гри «Кажи правду».

— Білле, який твій улюблений колір?

— Зелений, — підказує хтось із друзів.

— Тс-с-с ! Нехай сам скаже!

Білл відповідає:

— Синій.

— А яке твоє улюблене жіноче ім’я?

— Мері, — відповідає Білл.

— Мері Гаупт! Білл закохався в Мері Гаупт!

Ця дівчина була косоокою, в колі хлопців вона була втіленням непривабливості.

— Кого б тобі хотілося поцілувати?

— Маму.

— Ні! Кого з дівчат!?

У темряві повисла пауза, яку пронизав смішок.

— Жодну.

— Так не чесно. Штраф! Маргарет, твоя черга.

— Тільки кажи правду, Маргарет.

Вона говорила правду, і невдовзі Безіл із подивом подивився з балюстради вниз; він щойно дізнався, що подобається їй найбільше!

— Оце так! — скептично вигукнув він. — Отакої! А чому ж не Г’юберт Блер?

І відновив дружню штурханину ліктями з Ріплі Бакнером. Обидва вмить звалилися з балюстради. Тепер під тортурами гри виявилося дбайливо розніжене серце Гледіс ван Шеллінгер.

— Який твій улюблений вид спорту?

— Крокет.

Це зізнання зустріли легкими насмішками.

— Хто з хлопчиків тобі більше всіх подобається?

— Терстон Колер.

Пролунав розчарований клекіт.

— А хто це?

— Так... Один хлопець з Нової Англії.

Вона явно ухиляється.

— А тут хто тобі подобається з тутешніх хлопців?

Гледіс завагалася.

— Безіл, — врешті-решт, відповіла вона.

До балюстради цього разу звернулися вже не настільки глузливі та грайливі погляди. Безіл дещо змазав враження своїми: «Отакої! Невже! Оце так!». Але всередині відчув приємне відчуття визнання і знайому радість.

На місці Гледіс уже сиділа Імоджен Біссел; мініатюрна красуня-брюнетка, яка в їхній компанії мала найбільший успіх. Інквізиторам набридло з’ясовувати гастрономічні уподобання, і цього разу вони до справи перейшли на першому ж питанні.

— Імоджен, ти коли-небудь цілувала хлопчика?

— Ні. — Почулися недовірливі вигуки. — Не цілувала! — з обуренням підтвердила вона.

— Добре. А тебе коли-небудь цілували?

Зашарівшись, але зберігаючи спокій, вона кивнула і додала:

— Я нічого не могла вдіяти!

— І хто це був?

— Не скажу.

— Ага! Г’юберт Блер, хто ж ще?

— Імоджен, яка у тебе улюблена книга?

— «Беверлі з Гростарка»[14].

— А хто з дівчат тобі найбільш до вподоби?

— Пейшн Джонсон.

— Хто така?

— Ну, одна дівчина, зі школи.

На щастя, місіс Біссел відійшла від вікна.

— А хто із хлопчиків подобається?

Імоджен відповіла впевнено:

— Безіл Лі.

Цього разу запанувала неймовірна тиша. Безіл анітрохи не здивувався — адже нас ніколи не дивує власна популярність, — але усвідомив, що про нього говорили зовсім не ефемерні створіння, які народжувалися в уяві з прочитаних книг і спогадів про зауважених мимохідь у юрбі осіб, чиї голоси він на мить розчув у пісні Джо Гормана. І коли незабаром із дому долинув перший батьківський оклик, який кликав додому когось із дочок, і дівчата, щебечучи, дружно втиснулися в лімузин Гледіс ван Шеллінгер, Безіл навмисне затримався в тіні, щоб ніхто не подумав, що він ніби красується. А затим, у нього в голові зажевріла шалена думка про те, що якщо він познайомиться з Джо Горманом ближче, то, можливо, і співатиме, як він — він підійшов до Джо і запропонував зайти до крамниці Ламберта випити по склянці содової.

Джо Горман був високого зросту, з білявими бровами і недотепним виразом обличчя. До їхньої компанії він увійшов зовсім нещодавно. Безіл йому не подобався — він не забув, що торік Безіл гнув перед ним кирпу, але нові чутки він завжди вбирав із жадібністю і зараз був прямо-таки приголомшений очевидним успіхом Безіла у дівчат. У крамниці Ламберта було весело; великі метелики билися об металеву сітку дверей, за столиками сиділи млосні пари в білих сукнях та легких костюмах. Безіл зателефонував додому, і йому дозволили.

Вийшовши із залитої світлом крамниці в темряву, Безіл занурився в якийсь нереальний світ, йому здавалося, що він може на себе глянути збоку, і приємні події сьогоднішнього вечора почали набувати для нього нової вагомості.

Умиротворений гостинністю Джо, він почав обговорювати питання, що його хвилювало.

— Сьогодні трапилася доволі цікава річ, — зі зневажливою посмішкою зауважив він.

— Ти про що?