До зірок

Він схаменувся, почувши, що увійшов Тредвей, але не поворухнувся і не зронив ані пари з уст. Він прислухався, як сусід ходить кімнатою, і через якийсь час зрозумів, що звуки шаф і шухляд комодів, які відкривалися, доносяться доволі часто. Безіл перекинувся, прикривши рукою заплакане обличчя. В руках у Тредвея був оберемок сорочок.

— Що ти робиш? — насторожився Безіл.

Сусід кинув на нього кам’яний погляд:

— Переїжджаю в кімнату до Вейлза.

— Ого!

Тредвей і далі пакував речі. Він виніс з кімнати один повний саквояж, потім — другий, зняв зі стіни кілька вимпелів й потягнув у коридор велику валізу. Безіл дивився, як він загорнув у рушник предмети туалету, потім кинув останній погляд на напівпорожню кімнату, перевіряючи, чи все забрав.

— Бувай, — сказав він Безілу, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Бувай.

Тредвей вийшов. Безіл знову перекинувся на живіт і уткнувся обличчям в подушку.

— О, сердешна Бабетта! — хрипко вигукнув він. — Сердешна маленька Бабетта! О, сердешна маленька Бабетта!

Струнка і чарівна Бабетта кокетливо дивилася на нього зі стіни.

Доктор Бейкон, відчуваючи важке становище Безіла, а можливо, й глибину його страждань, все-таки організував для нього поїздку до Нью-Йорка. Супровідним призначили містера Руні, футбольного тренера і водночас вчителя історії. У двадцять років містер Руні якийсь час вагався між вибором служби у поліції та вступом до невеликого коледжу в Новій Англії; характер у нього був складний, і доктор Бекон збирався позбутися його ближче до Різдва. До Безіла містер Руні ставився зі зневагою через підозрілу поведінку хлопчика, яка не викликала довіри, на футбольному полі під час останнього сезону. Але для поїздки до Нью-Йорка містер Руні мав власні мотиви.

У потязі Безіл сидів смирно, поглядаючи через могутнє плече тренера Руні на протоку Лонг-Айленд та зорані поля округу Вестчестер. Містер Руні закінчив читати газету, згорнув її та занурився в похмуре мовчання. Сніданок був ситним, але часу не було на те, щоб позбутися від надлишку калорій за допомогою фізкультури. Він згадав, що Безіл був нахабним хлопчиком, і був час, коли він дозволяв собі бовкати образи, то зараз цілком можна було трохи повчити його життя. Ця нестерпна тиша його дратувала.

— Лі, — раптом звернувся він до нього, намагаючись вкласти в свій тон бодай дещицю удаваної приязні, дружелюбності, — може, припиниш дурника клеїти?

— Перепрошую, сер? — Безіл отямився від схвильованого ступору, що охопив його ще зранку.

— Я запитую: ти коли-небудь візьмешся за розум? — дещо суворіше мовив містер Руні. — Невже тобі подобається, що з тебе в школі всі знущаються?

— Ні, не подобається, — настрій Безіла вмить погіршився. Невже бодай на один день не можна про все це забути?

— Ти так часто не зазнавайся! Навіть я на уроках історії кілька разів ледь втримався, щоб не звернути тобі шию! — Безіл не знав, що на це можна було б відповісти. — А на футбольному полі! — говорив далі містер Руні. — Навпаки, ховаєшся, як дівчинка! Міг би грати краще за всіх, якщо б захотів — як тоді, коли ми грали проти другого складу «Пом­фрет», — але ти боїшся!

— Не треба мені було вступати до другого складу, — сказав Безіл. — У мене ваги не вистачає. Треба було мені залишитися в третьому складі...

— Ти просто власної тіні боїшся, ось у цьому вся біда! Ти повинен взятися за себе. І на заняттях ти весь час у хмарах витаєш. Якщо і далі так триватиме, не бачити тобі коледжу як власних вух.

— Але ж я наймолодший хлопець у класі, — необачно заперечив він.

— Гадаєш, ти найрозумніший, еге ж? — він люто поглянув на Безіла. Потім він відволікся — щось раптом змінило хід його думок — і якийсь час вони їхали мовчки. Коли за вікном потяга потягнулися щільна забудова нью-йоркських передмість, містер Руні знову заговорив, уже спокійно, немов присвятив довгий час обмірковуванню цього питання:

— Лі, чи можу я тобі довіряти?

— Так, сер.

— Ти зараз підеш, де-небудь пообідаєш, а потім вирушай на виставу. У мене є деякі особисті справи, і якщо я встигну — приєднаюся до тебе в театрі, якщо ні — зустріну тебе біля виходу.

Серце Безіла підскочило.

— Гаразд, сер.

— Мені б не хотілося, щоб ти розповідав про це в школі — я маю на увазі, про те, що у мене тут деякі особисті справи...

— Звичайно, ні, сер.

— Подивимося, чи зможеш ти хоч раз у житті тримати язик за зубами! — сказав тренер, спробувавши обернути все на жарт. А потім додав суворим тоном мораліста: — І щоб ані краплі алкоголю, зрозумів?

— Ні-ні, сер! — ця думка навіть жахнула Безіла. Спиртне він ніколи ще не куштував і навіть не збирався — якщо не зважати на уявне і безалкогольне шампанське з його мрій про цілодобові кафе.

За порадою містера Руні він пішов обідати в готель «Мангеттен», що розташовувався неподалік вокзалу. У ресторані він замовив «клаб-сендвіч», картоплю-фрі та шоколадний парфе. Краєм ока хлопець спостерігав за безтурботними, добродушними, галантними відвідувачами, які сиділи за сусідніми столиками, наділяючи їх романтичними рисами і відкидаючи від себе всі думки про те, що це, найімовірніше, такі самі, як і він, жителі провінційних містечок Середнього Заходу. Школа звалилася з його плечей, як непотрібний тягар; вона відгукувалася чимось на зразок ледве чутного, слабкого і далекого, шуму. Він навіть не поспішав дістати з кишені листа, що був доставлений йому з ранковою поштою — адже отримав його в школі.

Йому захотілося замовити ще одну порцію шоколадного парфе, та Безіл не наважився зайвий раз турбувати зайнятого офіціанта; замість цього він розгорнув папірець. Лист був від матері.

ЛЮБИЙ БЕЗІЛЕ!