Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 23 из 53

Пишу в неабиякому поспіху, оскільки боюся налякати тебе телеграмою. Дідусь їде за кордон, на води, і хоче, щоб ми поїхали разом із ним. Ти зможеш закінчити цей навчальний рік у Греноблі або в Монтре, повчиш там французьку мову, а ще ми з тобою зможемо проводити час разом. Якщо ти, звичайно, погодишся! Я знаю, як тобі подобається в школі Св. Ріджиса, де можна грати в футбол і бейсбол —ну а там, зрозуміло, нічого такого немає. З іншого боку, зміна атмосфери теж не завадить, навіть якщо доведеться відкласти на рік вступ до Єля. Тому, як і завжди, я хочу, щоб рішення прийняв ти сам. Коли ти отримаєш цього листа, ми вже будемо на шляху до Нью-Йорка. Ми зупинимося в готелі «Вольдорф», і ти, навіть якщо вирішиш не їхати, зможеш до нас приєднатися хоча б на кілька днів. Гарненько поміркуй, любий синку.

З любов’ю до мого найдорожчого хлопчика,

МАМА.

Безіл скочив зі стільця з підсвідомим бажанням негайно відправитися у «Вольдорф» пішки та зачинитися там в якійсь комірці до приїзду матері. Потім, відчувши необхідність зробити який-небудь вчинок, він підвищив голос і вперше в житті юнацьким баском гучно і впевнено покликав офіціанта. Бувай, школо Св. Ріджиса! Бувай, школо Св. Ріджиса! Він захлинався від щастя.

«Чудово! Чудово! Чудово!» — радів він про себе. Він більше не побачить ані доктора Бейкона, ні містера Руні, ні Бріка Вейлза, ні Товстуна Гаспара. Більш не буде Багза Брауна, не буде і домашнього арешту, і ніхто більш не прозиватиме його Пиндик. Не було сенсу їх більше ненавидіти, тому що вони перетворилися на безсилі тіні в застиглому навіки світі, з якого він вислизне, який він залишить позаду, помахавши йому рукою. «Живіть у злагоді! Бувайте!» — йому стало їх навіть трішки шкода.

Лише гуркіт Сорок другої вулиці зміг трохи стримати його п’янку радість. Притримуючи рукою гаманець, щоб не стати жертвою всюдисущих кишенькових злодіїв, він обережно рушив у бік Бродвею. Оце так чудовий день! Зараз він розповість містеру Руні... Але ж йому можна навіть не повертатися до цієї школи! Хоча, можливо, краще повернутися і розповісти їм, що його очікує, водночас як усім їм доведеться і далі животіти в школі. Він підійшов до театру та увійшов у фойє, де стояв запах жіночої пудри, як завжди буває на денних виставах. Дістав квиток; його погляд затримався на точеному профілі за кілька футів від нього. Профіль належав кремезному двадцятирічному блондину, з вольовим підборіддям та пронизливими сірими очима. Безіл щосили напружив пам’ять та згадав ім’я — більш ніж ім’я — легенду, що спустилася з небес. Оце так чудовий день! Він ніколи раніше не зустрічав цього юнака, зате він бачив тисячі картинок з його портретом і безсумнівно визначив, що перед ним — Тед Фей, капітан футбольної команди Єля, який минулої осені майже самотужки порвав і Гарвард, і Принстон. Безіл відчув щось на кшталт солодкого щему. Профіль відвернувся; довкола нього заметушилася юрба; герой зник. Але Безіл точно знав, що кілька годин вистави він перебуватиме поруч із самим Тедом Феєм!

У сповненій шереху, шепоту та солодкого аромату напівтемряві глядацької зали він читав програмку. Це була вистава, яку він давно мріяв побачити; поки не піднялася завіса, навіть ця програмка набула сакрального значення як передвісниця жаданого видовища. Та коли піднялася завіса, програмка перетворилася на звичайнісінький папірець, який Безіл недбало жбурнув на підлогу.

ДІЯ ПЕРША. Газон у передмісті Нью-Йорка.

Видовище виявилося надто яскравим і блискучим, аби осягнути все відразу. Дія розвивалася так стрімко, що Безіл багато чого не втямив. Потрібно буде попрохати маму зводити його ще раз, коли вона приїде... наступного тижня... ні, завтра.

Промайнула година. На сцені тепер відбувалися доволі сумні події, хоч і з гумором, але сумні. Дівчина і чоловік. Що роз’єднує їх тепер? Ох, ці трагічні помилки й непорозуміння. Як сумно. Хіба вони не можуть поглянути одне одному в очі та все зрозуміти?

У вихорі світла і звуку, рішучості, очікувань і неминучих бід перша дія завершилася.

Безіл вийшов із зали. Пошукав очима Теда Фея — йому здалося, що він помітив його біля оббитої плюшем стіни в дальньому кінці театру, але Безіл не був упевнений. Безіл придбав пачку цигарок, запалив, але ледве встиг затягнутися, як почув із зали загриміла музика, і він стрімголов помчав на місце.

ДІЯ ДРУГА. Вестибюль готелю «Астор».

Так, звичайно, вона й справді була, ніби пісня, «Прекрасна нічна троянда». Звуки вальсу здіймали її високо, далі вище, туди, де краса викликає лише щем, а затим плавно опустили її до реального життя, разом з останніми акордами вальсу, ніби листочок, який вітер, гойдаючи, несе до землі. Нічний світ Нью-Йорка! Хто наважиться її засуджувати, коли її захопив цей блиск, і вона зникла до світанку, що забарвлює бурштиновим кольором рами вітрин, або розчинялася у вихорі далекої і чарівної музики, яка лунає, коли прочиняються на мить двері до бальної зали? Віват блискучому місту!

Минуло пів години. Той, хто по-справжньому її кохав, подарував їй троянди — прекрасні, як вона сама, — а вона з презирством кинула їх до його ніг! Вона розсміялася і повернулася до іншого, і почала танцювати — танцювати шалено, до знемоги. Лунає ніжний дискант флейт і низькі вібруючі звуки арфи. І ось знову ця музика, гостра і щемлива, проноситься сценою, наче хвиля почуттів, що підхоплює її, безпорадну, немов лист на вітрі:

Троянда... Троянда... Троянда нічна В серп весняний розквітає вона.

За кілька хвилин під впливом незвичного враження і бажання відірватися від землі, Безіл вийшов постояти в юрбі на театральному ґанку. Погляд його відразу впав на майже забуту примару містера Руні, який зазнав цікавої метаморфози.

Правду кажучи, містер Руні дещо втратив свій звичний вигляд. По-перше, у нього на голові був зовсім інший капелюх — значно менший за розміром, ніж той, що він носив сьогодні зранку. По-друге, обличчя його втратило звичний діловий вираз та набуло відтінку безтурботності і навіть стало ніжно-блідим; краватка та сорочка загадково стирчали назовні, їх більше не приховувало казна-де вимокле наскрізь пальто. Як містеру Руні вдалося лишень за чотири години довести себе до такого стану — можна було пояснити лише тяжкими наслідками ув’язнення палкої і волелюбної душі в школі-пансіоні для хлопчиків. Містер Руні був народжений для праці та подвигів під неосяжним небосхилом, і, навіть не усвідомлюючи цього, він далі упевнено рухався назустріч своїй долі.