До зірок

Товстун Гаспар для Безіла був одночасно і безперспективним, і найперспективнішим кандидатом. Його вважали непоганим хлопцем, ба більше, він був настільки добродушним, що поводив себе з Безілом майже нейтрально і навіть жодного лихого слова не мовив цієї осені. Безіл знав, що він поводить так себе з усіма, та все ж сподівався, що Товстун ставиться до нього добре — адже раніше всі до нього ставилися по-приятельськи — йому відчайдушно закортіло його вмовити. Та він безперечно, помилявся — коли Безіл підійшов до столика і побачив кам’яні обличчя двох інших хлопців, що повернулися до нього з-за столу, надія майже зникла.

— Слухай, Товстуне... — почав він і затнувся. А затим випалив: — Я сьогодні покараний, але втік — мені треба з тобою поговорити! Доктор Бейкон сказав, що в суботу відпустить мене до Нью-Йорка, якщо я знайду двох попутників. Я покликав Багза Брауна, але він не може, тому я подумав — може, зможеш ти?

Він раптом замовк, збентежившись, і почав чекати на відповідь. Двоє приятелів Товстуна несподівано засміялися:

— А Багз не такий вже псих!

Товстун Гаспар завагався. Цієї суботи до Нью-Йорка він поїхати не міг, і якби все було, як зазвичай, він би просто ввічливо відмовився. Проти Безіла він нічого не мислив, як і проти інших; але хлопчаки лише до певної міри можуть не підпадати під вплив думки оточуючих, а на нього зараз уплинув заразливий сміх приятелів.

— Ні, не хочеться, — байдуже відповів він. — І чому ти вирішив мене прохати?

— Ну я так... Вирішив, що раптом ти... — сказав Безіл.

Тут Гаспар, трохи засоромившись, видав зневажливий смішок й схилився над своїм морозивом.

Швидко відвернувшись, Безіл підійшов до прилавка і глухим та незнайомим голосом замовив морозиво з полуничним сиропом. Він з’їв його механічно, під шепіт і хихикання, що періодично лунали зі столика за спиною. Все ще як в тумані, він попрямував до виходу, забувши заплатити, і його гукнув буфетник, що викликало ще гучніший загальний сміх.

На мить Безіл замислився — він хотів було повернутися і врізати одному із тих забіяк, але цим він нічого б не домігся. Адже вони розкажуть правду — що він це зробив тому, що не зміг знайти того, хто б погодився поїхати з ним до Нью-Йорка. Стиснувши кулаки від безсилої люті, він вийшов із кондитерської.

І відразу зустрів третього кандидата на поїздку до Нью-Йорка — Тредвея. Хлопця взяли до школи Св. Ріджиса уже після початку навчального року, і тиждень тому його підселили в кімнату Безіла. Тредвей не бачив кепкувань із Безіла восени, і тому Безіл тримався з ним цілком природно; їхні стосунки були якщо і не товариськими, то, принаймні, рівними.

— Агов, Тредвею! — гукнув Безіл, усе ще схвильований епізодом у кондитерській. — Ти зможеш поїхати до Нью-Йорка в суботу? Відвідаємо театр.

Він замовк, побачивши, що Тредвей ішов разом із Бріком Вейлзом — хлопець, з яким він побився і який наразі був його заклятим ворогом. Переводячи погляд з одного на другого, Безіл зауважив на обличчі Тредвея роздратування, але також відмітив байдужий вираз обличчя Бріка Вейлза: він збагнув, що тільки-но сталося. Тредвею, який ще цілком не освоївся в школі, щойно відкрили очі на статус його сусіда по кімнаті. Як і Товстун Гаспар, замість того, щоб відгукнутися на щирий поклик, він вважав за краще різко обірвати дружбу.

— У жодному разі! — коротко відповів він. — Бувай!

Ці обидва хлопці попрямували повз нього до кондитерської.

Таке нехтування відчувалося ще болючіше від того, що висловлювалося байдуже. Якби Безіл випробував подібне у вересні, страждання були б нестерпні. Але відтоді йому вдалося відростити доволі міцний душевний панцир, який, хоч і не додавав йому привабливості, а все ж захищав від надмірної чутливості до таких тортур. Сповнений смутку, відчаю, та жалю до себе, він пройшовся вулицею в протилежний бік, поки його обличчя не перестало судорожно сіпатися. Потім кружним шляхом почимчикував назад до школи.

Він вирішив повернутися тим самим шляхом і дійшов до сусідньої зі школою ділянки, звідки шлях лежав до перевіреної лазівки. Продираючись крізь живопліт, Безіл зачув кроки зі стежки і заціпенів, побоюючись, що раптом це хтось із вчителів. Голоси лунали щоразу ближче і гучніше. Не встиг Безіл отямитися, як із жахом почув:

— ...а коли йому не вдалося вмовити Багза Брауна, бідолаха почав вмовляти з ним поїхати Товстуна Гаспара, а Товстун і каже: «І чому ти вирішив мене прохати?». Так йому і треба, якщо ніхто з ним не поїде!

То був монотонний, проте сповнений урочистості голос Льюїса Крама!

Піднявшись до себе в кімнату, Безіл виявив на ліжку пакунок. Він давно і з нетерпінням очікував на цю бандероль, але настільки його охопив відчай, що відкрив він пакунок майже байдуже. Там був набір із восьми кольорових репродукцій картинок Гаррісона Фішера із зображенням дівчат: «папір глянцевий, без надписів або реклами, придатний для окантування».

Портрети називалися «Дора», «Маргарита», «Бабетта», «Люсіль», «Гретхен», «Роза», «Кетрін» і «Міна». Після побіжного огляду двох — Маргариту й Розу — Безіл повагом порвав та викинув у кошик для сміття, ніби відбракував хворих цуценят. Решту він розвісив на кнопках по стінах. Затим ліг на ліжко і почав споглядати їх.

Дора, Люсіль і Кетрін були блондинками; Гретхен була шатенкою; Бабетта і Міна — брюнетками. Незабаром Безіл зауважив, що найчастіше дивиться на Дору і Бабетту, трохи рідше — на Гретхен, хоча прозаїчний голландський очіпок останньої не мав елементу загадковості. Бабетта, мініатюрна брюнетка з фіалковими очима, в маленькому прилеглому капелюшку, виявилася найпривабливішою; зрештою, його погляд так на най і застиг.

— Бабетта, — тихенько прошепотів він, — прекрасна Бабетта.

Від звучання цього імені, сумного і привабливого, немов мелодії «Велія» або «Піду до “Максима” я», що лунали з усіх патефонів, настільки розчулило Безіла, що він розплакався в подушку, перевернувшись на живіт. Він учепився за поручні ліжка і, схлипуючи та здригаючись, почав уголос урив­часто говорити сам з собою — як він їх усіх ненавидить, кого саме він ненавидить — назвав дюжину імен — і що б він з ними зробив, якби мав силу і могутність. Раніше в такі хвилини він подумки дякував Товстуну Гаспарові за його приязність, але сьогодні Товстун виявився таким самим, як інші. Безіл кидався на нього, безжально лупцював його кулаками, або ж презирливо сміявся, проходячи повз нього, коли той, осліплий, просив милостиню біля тротуару.