Гітара, кості, кастет

Однак у сімнадцять місяці спливають, мов роки, і Джейкоб вловив у ній зміну: Дженні у всіх сенсах перестала бути дитиною. Її розум постійно був чимось зайнятий — пропускати повз вуха слова співрозмовника їй не дозволяла вроджена делікатність, але й свої судження дозрівали. Кіно для неї вже не було розвагою, дивом чи божественною випадковістю; всі «не хочу, прийду завтра» — заборонялися. Кіно стало частиною її життя. Життєві обставини переростали в кар’єру, яка була відокремленою від годин, не підпорядкованих дисципліні.

— Якщо ця картина буде не гіршою за попередню — тобто мій успіх буде таким самим, Хекшер розірве договір. Всі, хто передивився поточний знімальний матеріал, кажуть, що в моєму характері вперше з’явилася сексуальність.

— Не помітив, — пожартував Джейкоб.

— Ти ніколи не помічаєш. А вона в мене є.

— Знаю, що є, — підкоряючись необдуманому поривові, він взяв Дженні за руку.

Вона швидко перевела на нього погляд. Джейкоб посміхнувся — зі секундним запізненням. Дівчина теж відповіла усмішкою, і сяйливе тепло посміху перекрило його помилку.

— Джейку, — вигукнула Дженні, — мені кричати хочеться від радості, що ти приїхав! Я замовила тобі номер в «Амбасадорі». Всі кімнати були зайняті, але вони когось вигнали, бо я наполягла, що мені треба кімната. Через пів години я пришлю за тобою свою машину. Як добре, що ти приїхав у неділю: я цілий день вільна.

Вони пообідали в мебльованій квартирі, яку Дженні орендувала на зиму. Обстава в мавританському стилі 1920-х років була повністю успадкована від якогось попередника. Дженні відгукнулася про неї з насмішкою — очевидно, що хтось сказав їй, що квартира жахлива; але коли Джейкоб зволів запитати чому вона так гадає, виявилося, що вона не знає причини.

— От би сюди більше приємних чоловіків, — сказала Дженні за ланчем. — Тобто приємних чоловіків тут багато, але я хочу сказати... Ну, таких, як у Нью-Йорку, які знають навіть більше, ніж ми, дівчата. Як ти, наприклад.

Після обіду Джейкоб довідався, що їх запрошено на чай.

— Не сьогодні, — запротестував він. — Я хочу побути з тобою наодинці.

— Добре, — зі сумнівом у голосі погодилася Дженні, — напевно, можна буде зателефонувати. Я думала... Ця жінка відома своїми статтями, і мене туди запросили вперше. Але якщо ти хочеш...

Обличчя її ледь помітно витягнулося, і Джейкоб поспішив запевнити, що дуже-дуже хоче піти. Поступово він зрозумів, що їх запрошено не на одну вечірку, а на три.

— У моєму становищі це необхідно, — пояснила Дженні. — Інакше бачишся тільки зі своєю знімальною групою, а це занадто вузьке коло, — (Джейкоб посміхнувся.) — Гаразд, так чи інакше, розумнику, так роблять у недільні дні повсякчас і навіки.

На першій чайній вечірці Джейкоб зауважив, що жінок зібралося значно більше, ніж чоловіків, а також більше другорядних персон — журналісток, дочок операторів, жінок монтажерів, — ніж важливих. Ненадовго з’явився молодий латиноамериканець, якого звали Раффін, переговорив з Дженні й пішов; заглянула пара-трійка зірок, які з дещо перебільшеним інтересом розпитували про здоров’я дітей. Ще кілька знаменитостей зібралися в кутку й непорушно позували, нагадуючи статуї. Тут був і якийсь розгублений, надто схвильований письменник, який намагався залицятися то до однієї, то до іншої дівчини. Ближче до вечора раптом виявилося, що багато хто вже трохи напідпитку; коли Джейкоб із Дженні виходили за поріг, хор голосів звучав писклявіше, ніж вдень.

На другу чайну вечірку теж забіг молодий Раффін — актор, один із тих численних багатонадійних двійників Валентино; він поговорив із Дженні трохи довше й цього разу уважніше, тоді відлучився. Джейкоб припустив, що цій вечірці не намагалися надати такого ж блиску, як іншій. Більшим був натовп навколо столу з коктейлями. Більше народу сиділо.

Дженні, як він зауважив, пила тільки лимонад. Його здивували й порадували її вихованість й хороші манери. Вона зверталася безпосередньо до співрозмовника, а не до всіх, хто перебував поблизу; вислуховуючи когось, не блукала очима по кімнаті. Чи то навмисно, чи ні, але на обох вечірках Дженні рано чи пізно заводила розмову з найвпливовішими гостями. Серйозний вигляд, з яким вона вимовляла: «Для мене це вдала можливість повчитися чомусь новому», чарівно лестив самолюбству співрозмовника.

Коли вони вийшли, щоб їхати на останню вечірку — це була вечеря «а ля фуршет» — вже стемніло, і на Беверлі-­Хіллз незрозуміло навіщо засвітилися яскраві, електричні реклами оптимістичних торговців нерухомістю. На вулиці біля кінотеатру Граумана, попри невеликий теплий дощик, зібрався натовп.

— Дивись! Дивись! — вигукнула вона; у кіно йшла картина, в якій вона знімалася місяць тому.

Вони вислизнули з бульвару Голлівуд — слабкої подоби Ріалто — в глибоку пітьму бічного провулка; він обійняв її та поцілував.

— Милий Джейку! — усміхнулася вона.

— Дженні, ти така гарна! Я й не знав, що ти така гарна!

Вона подивилася прямо; її обличчя було лагідним і спокійним. Його охопила досада, і він наполегливо притягнув її до себе; і саме тоді авто зупинилося біля освітлених дверей.

Пара зайшла в літній одноповерховий будиночок, переповнений людьми й запахом тютюну. Весь присмак формальності, з яким почався сьогоднішній день, давно пройшов; все раптом набуло відтінку якоїсь невизначеності й різкості.

— Адже це Голлівуд! — пояснила жвава й говірка дама, яка весь день перебувала поруч з ними. — У неділю тут ніхто не прикидається, — вона вказала на господиню будинку. — Звичайна, проста й мила дівчина! — і додала голосніше: — Чи не правда, люба, ви — звичайна, проста й мила дівчина?

Господиня відповіла:

— Так. А про кого це ви?

І співрозмовниця Джейкоба знову заговорила тихо:

— Але ваша дівчинка — наймудріша з усіх тутешніх!