Гітара, кості, кастет

Але це була б брехня. Нікого ще він так не цінував, як Дженні. Він бачив, як в ній пробуджується особливо індивідуальний темперамент. Дженні любила все просте й спокійне. Вона вчилася розрізняти речі й відгороджуватися від всього банального й несуттєвого в житті. Джейкоб намагався давати їй книги, але незабаром зрозумів, що це марна справа, і почав знайомити Дженні з різними людьми. Чоловік розробляв різні ситуації й опісля пояснював їх, а коли вдячність і ввічливість розквітли з її душі, то став радіти цьому. Ще він цінував її безмежну віру в нього, цінував, що вона, судячи про інших людей, звертається до нього як до еталона досконалості.

Ще до того, як картина Фарреллі вийшла на екрани, Дженні — через те, що дівчина важко працювала — запропонували контракт на два роки: перші пів року вона отримуватиме по чотири сотні на тиждень, а далі — все більше й більше. Втім, треба було переїхати на Тихоокеанське узбережжя.

— Хочеш, я почекаю? — запитала Дженні одного вечора, коли вони з Джейкобом поверталися з поїздки за місто. — Чи не залишитися мені тут, у Нью-Йорку, біля тебе?

— Треба їхати туди, де запропонували роботу. Час самій піклуватися про себе. Тобі вже сімнадцять.

Сімнадцять... але вона його ровесниця, у неї немає віку. Її темні очі під жовтавим солом’яним капелюшком повнилися долею так, мовби сама вона не пропонувала відректися від неї.

— Я думаю, що було б, коли б мені не зустрівся ти. Маю на увазі, чи хтось би попіклувався про мене?

— Ти б сама прекрасно впоралася. Викинь з голови те, що нібито залежиш від мене.

— Але я залежу. Це зі мною сталося завдяки тобі.

— Нічого подібного, — він хитнув головою, але не навів доказів.

Йому подобалося, що Дженні так думає.

— Не уявляю собі, що б я без тебе робила. Ти мій єдиний друг... єдиний, кого люблю. Розумієш? Тобі зрозуміло, що я маю на увазі?

Джейкоб усміхнувся, задоволений тим, що в Дженні з’явилося самолюбство: вона вимагає, щоб її правильно зрозуміли. Цього дня вона була ще гарнішою, аніж досі: ніжною, яскравою й небажаною для нього. Та інколи він замислювався: чи не була ця безтілесність звернена виключно до нього, чи не була лише одною з її сторін, яка навмисно приховувала інші від нього. Найбільше їй подобалося товариство чоловіків молодших, нехай вона й вдавала, ніби їх зневажає. Білл Фарреллі, вірний своєму слову, дав Дженні спокій — від цього юна актриса сповнилася печаллю.

— Коли чекати тебе в Голлівуді?

— Незабаром, — пообіцяв Джейкоб. — І ти будеш навідуватися в Нью-Йорк.

Вона заплакала.

— Ох, я так сумуватиму за тобою! Плакатиму! — дві великі сльозинки відчаю скотилися по її теплих, кольору слонової кістки, щоках. Чорт! — схлипувала вона. — Ти був до мене такий добрий! Дай мені руку! Дай руку! Ні в кого ще не було такого друга. Де мені знайти такого, як ти?

Тепер це була акторська гра, втім, клубок болю застряг у горлі Джейкоба. Якусь мить в його голові бродила — мов засліплений чоловік, що раз у раз натикається на меблі, — дика ідея одружитися з Дженні. Він знав: йому варто лише натякнути — і він стане для неї єдиною близькою людиною, тому що завжди розумітиме її.

Наступного дня, на вокзалі, Дженні раділа квітам, своєму купе, майбутній подорожі — найдовшій з усіх, у яких коли-небудь бувала. Коли дівчина цілувала його на прощання, її глибинні очі знову впивалися його поглядом, і тіло її, мовби протестуючи проти розлуки, міцно притулилося до нього. Дженні знову плакала, але Джейкоб знав, що за її сльозами ховається радісне очікування пригод в незвіданих краях.

Коли він йшов зі станції, Нью-Йорк здався йому навдивовижу пустим. Дивлячись очима Дженні, він вбачав споконвічні барви міста, але воно знову вицвіло, як старі, подерті шпалери.

Наступного дня Джейкоб вирушив у контору, розташовану на найвищому поверсі будівлі на Парк-Авеню, аби переговорити зі знаменитим фахівцем, якого вже роками не бачив.

— Я б хотів, щоб ви ще раз перевірили мою гортань, — попросив він. — Надії особливої немає, але, може, щось змінилося.

У його горлі опинилася складна система дзеркал. Він вдихав і видихав, видавав високі та низькі звуки, кашляв за командою. Фахівець клопотався, промацував. Зрештою сів і зняв окуляри.

— Змін немає, — сказав він. — Патології у зв’язках немає, просто вони зношені. Лікувати нічого.

— Я так і думав, — смиренно погодився Джейкоб, немовби вибачаючись за своє нахабство. — Практично те саме ви говорили мені першого разу. Я просто не був упевнений, що це остаточно.

Вийшовши з будівлі на Парк-авеню, він зрозумів, що дещо втратив. Це — дещиця надії, що якогось дня любов дитини…

«У Нью-Йорку порожньо, — телеграфував він Дженні. — Всі нічні клуби закрилися. На статуї Громадянської Гідності — траурні вінки. Благаю, працюй в поті чола й будь невимовно щасливою».

«Дорогий Джейкобе, — відповідала вона, — так тебе не вистачає! Ти наймиліший, кращих за тебе не було і немає, повір мені, любий. Не забувай мене, будь ласка. З любов’ю, Дженні».

Настала зима. Картина з Дженні, знята на Сході, вийшла на екрани, у журналах для любителів кіно були опубліковані замітки та попередні інтерв’ю. Джейкоб сидів у своїй квартирі, знову й знову прокручуючи на новому фонографі сонату Крейцера, і переглядав короткі листи Дженні — пихаті, але ніжні, а також статті, де йшлося про те, що Біллі Фарреллі відкрив нову зірку. У лютому він заручився з однією старою знайомою, тепер вдовою.

Вони відправилися у Флориду, але раптом втяглися у вир конфліктів у коридорах готелю та за грою у бридж, тож вирішили скасувати плани. Навесні Джейкоб замовив каюту на «Парижі», але за три дні до відплиття передумав і поїхав до Каліфорнії.

Дженні зустріла його на станції поцілунком і, поки вони їхали в машині в готель «Амбасадор», горнулася до його руки.

— От і приїхав! — вигукнула вона. — Я вже думала, не дочекаюся. Така ж бо розлука.

Вимова Дженні свідчила про успішну роботу над собою. Вічне «щоб тебе!» зі своєю гамою здивування, жаху, огиди чи захоплення, кудись поділося, але й на заміну не випливали такі евфемізми, як «шик» чи «браво». Коли їй не вистачало слів, щоб висловити свої почуття, вона просто мовчала.