Гітара, кості, кастет

Самовпевненість

Дивлячись через шибку на ранні осінні сутінки, Сан-Хуан Чандлер пам’ятав лиш те, що Ноель прийде завтра; але, коли з мрійливим напівзітханням відвів очі від вікна, клацнув вимикачем і подивився в дзеркало, на обличчі в нього висловилася більш нагальна заклопотаність. Юнак нахилився до дзеркала ближче. Почуття делікатності вивергало огидне слово «прищ», однак саме такого роду «вада» безсумнівно з’явилася на його щоці всього лиш годину тому, а зараз, разом із парою прищів минулого тижня, утворила тривожне трикутне сузір’я. Пройшовши у ванну, що прилягала до кімнати (окремої ванни в Хуана досі ніколи не було), він відкрив аптечку і, порившись у ній, обережно витяг багатонадійну на вигляд баночку з темною маззю та покрив крихітні горбки липкою чорною сумішшю. Затим, незвично плямистий, повернувся в спальню, знову включив світло і продовжив вечірню варту над похмурим садом.

Хуан чекав. Он той дах в гущі дерев на пагорбі — дах будинку Ноель Гарно. Завтра вона повернеться, і він її там побачить... Годинник на сходовому майданчику голосно пробив сьому. Хуан підійшов до дзеркала й стер із лиця мазь носовою хусткою. На превелике горе, цятки все ще там червоніли, та ще й мовби збільшилися від пекучого впливу медикаменту. Вирішено: більше ніяких шоколадних коктейлів та перекусів між застіллями, поки він гостює тут — в Калпеппер-Беї. Відкривши коробочку з тальком, котру помітив на туалетному столику, він припудрив щоку пушком. Брови та вії вмить запорошило, ніби снігом, і юнак судомно розкашлявся, помітивши, що принизливий трикутник як і раніше красується на його все ще привабливому обличчі.

— Огидно, — бурмотів він собі під носа. — Не бачив бодай щось огидніше.

У двадцять всі ці дитячі явища варто залишити позаду.

Внизу мелодійно пролунали три удари гонга. Хуан постояв, вслухаючись, мов зачарований. Затим витер пудру з обличчя, провів гребінцем по жовтому волоссю й спустився до вечері.

Вечері в тітоньки Кори він вважав сороміцькими. Жінка суворо дотримувалася правил етикету й була добре обізнаною з його особистими справами. У перший вечір після приїзду Хуан спробував галантно підсунути їй стілець і ледь не збив із ніг покоївку; наступного разу, пам’ятаючи про минулу невдачу, він і не ворухнувся, проте так само вчинила й покоївка, так що тітоньці Корі довелося сідати за стіл самостійно. Вдома Хуан звик поводитися, як заманеться; як і більшості дітям люблячих та поблажливих матерів, Хуану бракувало і впевненості, і гарних манер. На вечерю завітали гості.

— Це Сан-Хуан Чандлер, син моєї кузини — місіс Холіок і містер Холіок.

Фразою «син моєї кузини», либонь, давали йому вичерпне визначення, пояснювали причину його візиту в будинок місіс Чандлер: «Ну ви ж розумієте: бідних родичів час від часу доводиться запрошувати до себе». Однак натякнути на це хоча б одним тільки тоном було б непристойно, чого тітонька Кора, з її суспільним становищем, дозволити собі не могла.

Містер та місіс Холіок ввічливо та з байдужістю прийняли представлення сина кузини, і незабаром подали вечерю. Теми бесіди, запроваджені тітонькою Корою, знудили Хуана. Говорили про сад і про батька тітоньки, для якого вона жила і який на верхньому поверсі довго й завзято боровся зі смертю. За салатом Хуана втягнули в розмову запитання містера Холіока та квапні позирки тітки.

— Залишуся тут на тиждень, — ввічливо відповів він, — та потім мушу відправитися додому, бо незабаром розпочнуться заняття в коледжі.

— І де ви вчитеся?

Хуан назвав коледж, додавши, немов вибачаючись:

— Бачте, мій батько теж там вчився.

Йому хотілося б сказати, що він вчиться в Єлі або Принстоні, куди мріяв потрапити. У Хендерсоні його навчання було успішним, та й вступив він у престижне братство, та дуже дратувався, коли люди, наче вперше, чують і не знають ймення його альма-матері.

— Сподіваюся, ви познайомилися з усією тутешньою молоддю, — вставила місіс Холіок. — І з моєю донькою?

— О, так, — її дочка була похмурою непоказною дівчиною в окулярах із товстими скельцями. — Так, звісно.

Хуан додав:

— Декого з тутешніх жителів я знав і раніше, до приїзду.

— Маленьку Гарно, — пояснила кузена Кора.

— О, Ноель Гарно, — кивнула місіс Холіок. — Мати її — надзвичайної вроди жінка. Скільки років Ноель зараз? Мабуть…

— Сімнадцять, — підхопив Хуан. — Але на вигляд виглядає старшою.

— Хуан познайомився з нею на ранчо минулого літа. Проводили час разом. Як вони там називають такі ранчо, Хуане?

— Ранчо франтів.

— Ранчо франтів. Хуан із приятелем працювали там за їжу та нічліг, — Хуан не розумів, навіщо їй розповсюджувати цю інформацію, однак жінка, здавалося, хотіла його розлютити, тому продовжувала. — Мати відправила туди Ноель, аби спасти від гріха, але Хуан зізнається, що на ранчо було досить весело.

Містер Холіок на радість Хуана змінив тему бесіди.

— Вас звати… почав він, запитально посміхаючись.

— Сан-Хуан Чандлер. Мого батька поранили в битві на пагорбі Сан-Хуан[27], і саме тому мене так назвали — як Кенсу Маунтіна Лендіса[28].

Хуан пояснював це стільки разів, що промовляв фрази автоматично: у школі його називали Санті, у коледжі — Дон.

— Ви повинні у нас пообідати, поки гостюєте тут, — невиразно мовила місіс Холіок.

Розмова потроху втрачала сенс, бо на Хуана нахлинуло свіже, непереборне усвідомлення того, що завтра Ноель буде тут. І приїжджає на його поклик. Вона скоротила термін перебування в Адірондаку, отримавши його лист. Чи сподобається він їй тепер — тут, де все не так, як в Монтані? Тут, в Калпеппер-Беї, відчувався розмах, повітря було насичене грошима й задоволенням, а до цього Сан-Хуан Чандлер — сором’язливий, симпатичний, розпещений, обдарований юнак без копійки в кишені з маленького містечка в Огайо — був не готовий. Вдома, де його батько був священником-пенсіонером, він спілкувався з хорошими людьми. І до приїзду сюди, на фешенебельний курорт в Новій Англії, не розумів, що при достатній наявності багатих родин неминуче утворюються замкнуті спільноти, куди стороннім доступ заборонено. На ранчо франтів всі вони одягалися однаково; тут його готовий костюм в стилі принца Уельсь­кого здавався пихою, капелюх, модний лиш теоретично, — жалюгідною пародією, краватки — слабким відгомоном бездоганних, скроєних у платонівському розумінні краваток, які носили в Калпеппер-Беї. Однак відмінності були настільки незначними, що сам він не здатен був їх вловити.