Гітара, кості, кастет

Чому лікар Мун здобув над нею таку дивовижну владу, Луелла не розуміла. Та з плином часу усвідомила, що робить багато речей, які раніше їй були огидні. Жінка залишилася в будинку з Чарльзом, а коли він остаточно одужав, бувала з ним на званих обідах і в театрі, та тільки якщо він сам висловлював таке бажання. Ходила на кухню щодня й із невеликим бажанням стежила за будинком — спершу зі страху, що все знову піде шкереберть, а потім за звичкою. Причому її не полишало відчуття, що її поведінка якось пов’язана з лікарем Муном: він немовби постійно розповідав їй щось важливе про життя чи натякав, але щось і приховував, боячись, що вона дізнається.

Коли відновилося їхнє нормальне існування, Чарльз, як зауважила Луелла, став не таким нервовим. Зі звичкою потирати обличчя він розпрощався й, хоч світ здавався не таким різнобарвним й щасливим, як раніше, до душі інколи горнувся раніше незвіданий спокій.

І ось одного прекрасного дня лікар Мун сказав їй, що йде.

— Як так, назавжди? — злякалася Луелла.

— Назавжди.

Якусь дивну мить жінка не розуміла — шкодує вона чи радіє.

— Більше ви мене не потребуєте, — стиха мовив він. — Ви не усвідомлюєте того, що виросли.

Він підійшов, сів поруч на диван, взяв її руку.

Луелла мовчала й насторожено слухала.

— Ми домовляємося з дітьми про те, що їм можна сидіти й спостерігати, але в дії не брати участь. Але якщо вони вже виросли, проте продовжують спостерігати, значить, хтось повинен працювати подвійно, ще й за них, щоб вони могли насолоджуватися розкішшю та блиском цього світу.

— Але мені хочеться розкоші й блиску, — заперечила Луелла. — Це все, що є доброго в житті. Немає нічого гріховного в бажанні постійно все змінювати.

— Все й так змінюється.

— Як?

— Це все залежить від вас.

Луелла здивовано розплющила очі.

— Настала ваша черга стати осередком, давати іншим те, що так довго отримували ви. Подарувати безпеку молоді й спокій чоловікові, нести якесь милосердя старшим. Аби люди, які на вас працюють, могли вірити у вас. Не народжувати нові неприємності, а залагоджувати їх, бути більш терплячою за пересічну людину й робити не менше, що підкидає життя, а трішки більше. Розкіш і блиск цього світу у ваших руках.

Його слова несподівано стихли.

— Підведіться, — мовив, — підійдіть до дзеркала та скажіть, що бачите.

Луелла, підкоряючись, ступила до венеціанського трюмо, покупки, зробленої на медовий місяць.

— Бачу кілька нових складок, — вона помацала пальцями перенісся. — Та тіні в куточках… це, напевно, зморшки.

— Це вас засмучує?

Вона швидко обернулася:

— Ні.

— Розумієте, що Чака більше немає? Що ви його більше ніколи не побачите?

— Так, — вона повільно провела рукою по очах. — Але це, здається, було давним-давно.

— Давним-давно, — повторив він. — Ви зараз мене боїтеся?

— Більше не боюся, — вона відверто додала: — Тепер, коли ви йдете.

Лікар Мун зробив крок до дверей. Сьогодні він був особливо млявим і ледве рухався.

— Будинок тепер під вашим керівництвом, — мовив він втомленим шепотом. — Коли в ньому і є якесь світло й тепло — то створене воно вами; коли в ньому щастя — ви розвеселили його. У двері можуть постукати радісні моменти, однак виходити за двері, аби їх розшукати, не слід. Настала ваша черга розпалити багаття.

— Не хочете на хвильку присісти? — ризикнула запитати Луелла.

— Часу немає, — його голос звучав так тихо, що слова були ледь чутні. — Але пам’ятайте: якщо ви страждатимете, я завжди готовий допомогти — наскільки вистачить моїх сил. Я нічого не обіцяю.

Лікар Мун відкрив двері. Поки не пізно, потрібно вияснити питання, що цікавило Луеллу найбільше.

— Що ви зі мною зробили? — викрикнула вона. — Чому я більше не журюся через Чака — взагалі ні про що не журюся? Скажіть, я майже зрозуміла, втім, не до кінця. Перед тим, як підете, скажіть, хто ви?

— Хто я?

— Хто я? — перепитав він. — П’ять років життя — ось хто я такий.

Двері зачинилися.

О шостій Чарльз Хемпл повернувся додому, і, за звичаєм, Луелла зустріла його в передпокої. Волосся його було білим, мов сніг, однак затяжна дворічна недуга більше не залишила на ньому слідів. Сама Луелла змінилася більше: вона трохи погладшала, навколо очей лежали зморшки, що намітилися в 1921 році, коли помер Чак. Та жінка все ще залишалася прекрасною, і у двадцять вісім в її обличчі квітнуло зріле милосердя, мовби життєві прикрощі, ледь її торкнувшись, тут же поспішили геть.

— На вечерю завітають Іда разом із чоловіком, — мовила вона. — Купила квитки в театр, та коли ти втомився, то можемо не йти.

— Я б пішов.

Луелла придивилася до нього.

— Тобі ж не хочеться.

— Я справді хочу піти.

— Побачимо, як почуватимешся після вечері.

Чарльз обійняв її за талію. Разом вони відправилися в дитячу, де їх чекали, щоб попрощатися на ніч, двоє дітей.