Страница 45 из 90
Сидячи у вагоні, Вел помітив, що його ставлення до життя якось змінилося: всередині жевріла слабка, може й нездійсненна, надія, що добу тому була йому чужа. А що, коли в майбутньому знайдеться якийсь спосіб, завдяки якому йому вдасться організувати ще одну зустріч — коли він завзято працюватиме, пристрасно використовуватиме все, що кинула доля під ніс? Щонайменше Вел був знайомий із двома росіянами в Каннах, котрі, володіючи лиш спритністю й хорошими манерами, тепер на диво досягли успіху. Кров Морріса Хейзелтона застукала в його скронях, змусивши пригадати те, на що йому було байдуже: адже Морріс Хейзелтон, збудувавши доньці палац у Санкт-Петербурзі, теж не мав нічого за плечима.
Одночасно Вела захопив й інший порив — не такий дивовижний і не такий наполегливий, але, разом із тим, суто американський: ним опанувала цікавість. У випадку, коли він зможе — хоча б, коли життя коли-небудь складеться так, що зустріч із цією жінкою стане можливою, — принаймні ім’я її має дізнатися.
Вел схопився з місця, схвильовано повернув ручку дверцят — і вистрибнув із вагона. Кинувши валізу в камеру схову, він помчав в американське консульство.
— Зранку прибула яхта, — квапливо звернувся він до службовця, — американська яхта «Корсар». Мені потрібно дізнатися хто її власник.
— Хвилиночку, — відгукнувся службовець, кинувши на Вела дивний погляд. — Спробую з’ясувати.
Трохи згодом (Велу здалося — пройшла ціла вічність) службовець повернувся.
— Так, почекайте хвилиночку, — запинаючись, вимовив він. — Ми… здається, з’ясовуємо.
— Яхта прибула?
— О, так — все гаразд. Принаймні я так думаю. Будьте ласкаві, зачекайте трохи, присядьте в це крісло.
Пройшло ще десять хвилин, і Вел нетерпляче поглядав на годинника. Якщо вони не поквапляться, він не встигне на потяг. Молодик нервово сіпнувся, немов хотів скочити на ноги.
— Прошу вас, не хвилюйтеся, — заспокоїв його службовець, швидко глянувши на Вела зі своєї конторки. — Посидьте спокійно, будь ласка.
Вел витріщився на нього. Яка йому різниця, чи чекатиме він, чи ні?
— Я спізнюся на потяг, — нетерпляче пробелькотів він. — Вибачте, що спричинив вам стільки клопоту...
— Прошу вас, посидьте, будь ласка! Ми будемо тільки раді виконати свій обов’язок. Бачте, ми чекали на ваше звернення протягом… ох… вже трьох років.
Вел схопився з крісла й гнівно насунув капелюх на голову:
— Чому ж ви відразу мені про це не сказали?
— Тому що повинні були зв’язатися з нашим... з нашим клієнтом. Прошу вас, не йдіть! Вже — ах так, вже занадто пізно.
Вел обернувся. У дверному отворі, на тлі сонячного сяйва, виникла струнка жінка: її темні перелякані очі сяяли.
— Як...
Вел розкрив рот, але продовжити фразу не зміг. Жінка зробила крок до нього:
— Я… — вона безпомічно дивилася на нього, очі її були повні сліз. — Я просто хотіла з вами привітатися, — пробурмотіла вона. — Я три роки приїжджала сюди, тому що хотіла з вами привітатися.
Вел як і раніше не міг вимовити й слова.
— Могли б і відповісти, — нетерпляче кинула жінка. — Могли б і відповісти, а то я вже почала думати, що вас убили на війні, — вона звернулася до службовця: — Представте нас, будь ласка! Невже не бачите, що я не можу привітатися з людиною, коли ми не знаємо, як звертатися один до одного?
Зрозуміло, є всі підстави з недовірою ставитися до міжнародних шлюбів. Згідно з американською традицією, всі вони приречені на погану кінцівку, і ми звикли читати заголовки на кшталт наступних: «Пропоную Корону в Обмін на Справжню Американську Любов, Заявляє Герцогиня» або «Жебракові Графу Пред’явлено Звинувачення в катуванні жінки Родом з Толедо». Інші заголовки ніколи не публікуються — кому захотілося б прочитати наступне: «Замок — це Гніздо Кохання Стверджує Колишня Перша Красуня Джорджії» або «Герцог і Дочка М’ясного Магната святкують Золоте Весілля»?
Дотепер жодних заголовків про молоду пару Ростових не з’явилося. Князь Вел занадто зайнятий: він тримає парк таксомоторів сріблясто-місячного кольору, що користуються великим успіхом завдяки його незвичайним здібностям, і для інтерв’юерів у нього просто не знаходиться часу. Разом з жінкою вони залишають Нью-Йорк лиш раз на рік — та коли яхта «Корсар» всередині квітня вночі прибуває в гавань Канн, один із човнярів, як і раніше, радісно її вітає.