Страница 42 из 90
Дівчина стояла тепер прямо над ним: вона дивилася вниз, а він, підіймаючись по сходах, дивився вгору, і, як тільки їхні очі зустрілися, обидва зайшлися сміхом.
Панянка була зовсім юна, тоненька — навіть тендітна, у сукні, яка невибагливою білизною підкреслювала її молодість. Дві неясні плямки на щоках нагадували про рум’янці, які розливалися ще за дня.
— Хто ви? — повторила дівчина, відступивши, і знову розсміялася, коли голова Вела порівнялася з палубою. — Я перелякана — і маю право знати.
— Я джентльмен, — Вел вклонився.
— Який саме джентльмен? Джентльмени всякі бувають. По сусідству з нашим столиком в Парижі сидів один чорношкірий джентльмен і... — дівчина замовкла. — Ви ж не американець, так?
— Я росіянин, — представився Вел таким голосом, ніби проголошував себе архангелом. Трохи помізкувавши, поквапився додати: — Причому мені щастить найбільше. Сьогодні цілий день, протягом всієї цієї весни я мріяв про те, щоб закохатися саме такої ночі, і ось тепер бачу, що небо послало мені вас.
— Стривайте! — видихнула дівчина. — Я зрозуміла: ви потрапили сюди помилково. Мені всі ці справи ні до чого. Боже збав!
— Прошу вибачення.
Вел спантеличено дивився на дівчину, не усвідомлюючи, що зайшов надто далеко. Потім з офіційним видом випростався:
— Я помилився. Якщо ви мене прощаєте — то на добраніч.
Він повернувся й поклав руку на поручень.
— Не йдіть, — промовила дівчина, відкинувши з чола пасмо волосся (якого воно кольору, важко було розібрати). — Якщо вдуматися, то можете сипати будь-якою нісенітницею — лиш не йдіть. Я нещасна — і не хочу залишатися на самоті.
Вел завагався: щось у цій ситуації було таке, чого він до кінця не розумів. Він сприйняв як належне те, що дівчина, окликнувши незнайомця вечірньою порою, — нехай навіть з борту яхти, — напевно налаштована на романтичну пригоду. І йому страшенно не хотілося йти.
Тут він згадав, що шукав дві яхти, і ця — одна з них.
— Званий обід, мабуть, на іншій яхті, — сказав він.
— Званий обід? Ох, справді, раут на «Міннегазі». Ви пливли туди?
— Плив. Вже й не згадаю коли.
— Як вас звати?
Вел вже збирався представитися, але щось спонукало його замість відповіді запитати:
— А вас? Чому ви не на вечірці?
— Бо вважаю, що краще залишитися тут. Місіс Джексон повідомила, що на обід завітають якісь росіяни — то, либонь, і є ви, — дівчина кинула на нього зацікавлений погляд. — Ви ж не надто юні, сподіваюся?
— Я виглядаю молодшим на свій вік, — сухо зауважив Вел. — Це всім впадає в очі. Вважають, що таке буває рідко.
— А скільки вам років?
— Двадцять один, — збрехав Вел.
Дівчина засміялася:
— Нісенітниця! Вам не більше дев’ятнадцяти.
На обличчі Вела виразилося таке невдоволення, що дівчина поспішила його переконати:
— Не падайте духом! Мені самій лиш сімнадцять. Я б, може, і пішла на вечірку, коли б знала що там буде хоч хтось молодший за п’ятдесят.
Вел з радістю змінив тему розмови:
— І ви вважаєте, що краще сидіти тут, під сяйвом місяця.
— Я міркувала про помилки, — вони сіли поряд на парусинових стільцях. — Помилки... Ця тема хапає за душу найбільше. Жінки дуже рідко замислюються над погрішностями — вони готові забувати про них швидше, ніж чоловіки. Але вже якщо задумаються...
— І ви припустилися помилки?
Вона кивнула.
— Непоправної?
— Думаю, що так. Швидше за все. Саме про те я й думала-гадала, поки ви пропливали на човні.
— Може, я можу якось допомогти? — запропонував Вел. — Може, ваша помилка не така вже й жахлива?
— Ні, не можете, — сумно зітхнула дівчина. — Забудьмо про це. Ці роздуми мене надто втомили: краще вже розкажіть про те, як веселяться в Каннах.
Їхні погляди привабила низка таємничих й заманливих вогників на березі, великих іграшкових мурашників зі свічками всередині, що насправді були просторими фешенебельними готелями, осяяний ліхтарями баштовий годинник у Старому місті, затуманена пляма світла «Café de Paris»[19], загострені вікна вілл на невисоких пагорбах на тлі темного неба.
— Чим зараз всі вони зайняті? — прошепотіла панянка. — Схоже, там відбувається дещо дивовижне, але що саме — не знаю.
— Там все живе й дихає любов’ю, — тихо промовив Вел.
— Справді? — дівчина довго не відривала очей від берега, з дивним виразом на обличчі. — Тоді мені хочеться додому, в Америку. Тут любові забагато. Відправлюся додому завтра ж.
— Так ви боїтеся закохатися?
Дівчина похитала головою:
— Не те щоб. Просто тому... тому що для мене кохання тут немає.
— Для мене теж, — підхопив він. — Так сумно — таке славне місце, така ніжна ніч, а ми з того не маємо нічого.
Він спрямував на дівчину пильний погляд, натхненний і піднесено-романтичний, і вона злегка від нього відсунулася.
— Розкажіть мені більше про себе, — поспішно продовжила дівчина. — Якщо ви росіянин, то де навчилися так добре говорити англійською?
— Моя мати з Америки, — зізнався Вел. — Дідусь теж американець, так що вибору в неї не було.
— Так значить, ви теж американець!
— Ні, я росіянин, — з гідністю заперечив Вел.
Дівчина уважно подивилася на Вела, посміхнулася й вирішила не сперечатися.
— Ну добре, — примирливо мовила вона. — Втім, напевно, ім’я ваше — російське.
Але Вел не мав наміру називати своє ім’я. Ім’я — навіть прізвище Ростових — осквернило б цю ніч. Досить було їхніх тихих голосів, їхніх білявих у темряві облич — і тільки. Він не сумнівався — без всяких на те причин інтуїтивно відчуваючи, — що в душі в нього співає впевненість: ще трохи — і через годину, через хвилину він урочисто вступить світ романтичної любові.
Його ім’я не було реальністю, бо існувало те, що хвилювало серце.
— Ти — прекрасна, — несподівано випалив він.
— Чому ви так думаєте?
— Бо для жінок світло місяця — найправдивіше.
— Я у сяйві місяця гарно виглядаю?
— Кращих за вас у житті не зустрічав.
— Он воно як, — дівчина задумалася. — Звичайно ж, мені не слід було пускати вас на борт. Могла б здогадатися, про що ми станемо балакати — при такому сяйві. Але не можу ж я стирчати тут одна й цілу вічність витріщатися на берег. Я для цього надто молода. Як вважаєте, юна?
— Занадто юні, — з жаром підтвердив Вел.
Раптом обом почулася якась нова музика — зовсім поблизу: музика, яка, здавалося, підіймається з моря не далі як за сто ярдів від них.