Гітара, кості, кастет

Вел пограв у теніс до сьомої вечора й ще годинку провештався по корту, так що запряжена в кабріолет втомлена конячка піднялася на пагорб, де блищав вогнями фасад вілли Ростових, лише о пів на дев’яту. Біля під’їзної алеї горіли жовтим фари лімузина матері, а сама княгиня, застібаючи рукавички, тільки-но вийшла з яскраво освітлених дверей. Вел кинув кучерові два франки й підійшов до матері, щоб поцілувати її в щоку.

— Не торкайся до мене, — поспіхом попередила вона. — У руках гроші тримав.

— Але ж не в роті, мамо, — жартівливо запротестував Вел.

Княгиня кинула на нього невдоволений погляд:

— Я серджуся. Чому ти сьогодні так пізно? Ми обідаємо на яхті, і ти теж повинен був з’явитися.

— На якій яхті?

— З Америки.

Назву рідної країни княгиня завжди вимовляла з відтінком іронії. Її Америку втілювало Чикаго дев’яностих, яке вона все ще уявляла в образі великого верхнього поверху над м’ясною крамницею. Навіть аморальність князя Павла була надто дорогою ціною за порятунок.

— Там дві яхти, — продовжувала княгиня. — Власне, ми й не знаємо, на якій саме. Записка була дуже недбалою. Черкнули абияк.

З Америки. Мати Вела привчила його дивитися на американців зверхньо, проте не зуміла прищепити йому неприязнь до них. Американці тебе помічають, навіть якщо тобі всього сімнадцять. Велу подобалися американці. Хоча він і був з ніг до голови росіянином, але все-таки не цілком: як склад прославленого мила — на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотка.

— Так, мені хочеться піти, — сказав він. — Я зараз, мамо. Я...

— Ми вже запізнюємося, — княгиня обернулася: у дверному отворі з’явився її чоловік. — Вел каже, що теж хоче з нами піти.

— Він нікуди не піде, — відрізав князь Павло. — Він запізнився, і це найогидніше запізнення.

Вел схилив голову. Російські аристократи, хоч і поблажливі до себе, до дітей ставляться, як гідні шани спартанці. Сперечатися було марно.

Князь Павло хмикнув. Лакей, у розшитій сріблом червоній лівреї, відчинив дверцята лімузина. Хмикання батька розв’язало питання на користь Вела: княгиня Ростова мала цього дня, у цій годині щодо чоловіка неабиякі претензії, які дозволяли їй розпоряджатися домашньою ситуацією на свій розсуд.

— Та коли проаналізувати ситуацію, гадаю, що варто все-таки тобі піти, Веле, — холодно оголосила княгиня. — Зараз вже занадто пізно, але приходь після обіду. Яхта називається або «Міннегага», або «Корсар», — княгиня сіла в лімузин. — Та, що треба, гадаю, має вигляд веселіший — яхта Джексонів…

— Подумаєш — знайдеш, — туманно пробуркотів князь, натякаючи, що Вел впорається з завданням, якщо в нього вистачить на це розуму. — І нехай мій камердинер нагляне за тобою перед тим, як підеш. І візьми мою краватку замість того моторошного шнурка, яким ти хизувався у Відні. Дорослішай! Вже час!

Коли лімузин з шелестінням рушив по посипаній гравієм доріжці, щоки у Вела палали вогнем.

У гавані Канн було темно: точніше, здавалося, що темно — після залитого світлом променаду, з якого Вел тільки-но зійшов. Над численними рибальськими човнами, нагромадженими навалом черепашок вздовж прибережної смуги, тьмяно мерехтіли три портові прожектори. Далі, де на припливній хвилі з неспішною гідністю погойдувалася ціла флотилія струнких яхт, виднівся розсип інших вогників, а ще далі — дозрілий місяць перетворював морське лоно в гладко відполірований паркет танцювального залу. Часом чулися то поскрипування весел, то сплеск, то шерех — саме тоді, коли прогулянковий човен пересувався по мілководдю і його неясний контур пробирався через лабіринт хитких яликів і баркасів. Вел, спускаючись з оксамитового схилу піску, спіткнувся об човняра, що спав, й одразу ж відчув нудотний запах часнику й дешевого вина.

Він поторсав човняра за плече, і той злякано розплющив очі.

— Ви не знаєте, де пришвартовані «Міннегага» і «Корсар»?

Коли шлюпка плавно попливла по бухті, Вел розтягнувся на кормі й із неясним невдоволенням придивився до місяця, що висів над Рів’єрою. Місяць був те, що треба, найкращий. Такий красивий місяць виринав з-за хмар часто — п’ять разів на тиждень. І м’яке повітря, що пестило всією чарівливістю тіло, і з набережної лунала музика — безліч мелодій від безлічі оркестрів. На сході простягався темний мис Антіб, за ним розташовувалася Ніцца, а ще далі — Монте-Карло, де ніч повнилася дзвоном золота. Коли-небудь і Велу випаде нагода насолодитися всім цим сповна, пізнати все задоволення й досягти успіху — але роки й набута життєва мудрість прищеплять йому байдужість.

Однак сьогоднішнього вечора — вечора, коли струмінь срібла колишеться в напрямку до місяця широким кучерявим пасмом, коли за спиною в нього м’яко переливаються романтичні вогні Канни, коли в повітрі розлита нездоланна, невимовна любов, — сьогоднішньому вечору судилося пропасти даремно.

— Яка з них? — раптом запитав човняр.

— Що яка? — підвівшись, перепитав Вел.

— Яка яхта?

Човняр тицьнув перед собою пальцем. Вел повернув голову: над ними навис сірий, схожий на меч ніс яхти. Поки він вдавався до затяжних марень, човен подолав відстань в півмилі.

Вел прочитав мідний напис над головою. То був «Корсар», втім на палубі ледь видніли неясні вогники, не чути було ані голосів, ані музики: тільки час від часу невисокі хвилі ритмічно билися об борти судна.

— Має бути інша — «Міннегага».

— Ще не йдіть.

Вел здригнувся. Тихий і ніжний голос долинув звідкись зверху, з темряви.

— Куди поспішати? — продовжував ніжний голос. — Думала, що хтось завітав до мене, і раптом доведеться пережити жахливе розчарування.

Човняр підняв весла й нерішуче втупився на Вела. Вел, однак, мовчав, і човняр енергійно направив шлюпку по місячній доріжці.

— Стійте! — вирвалося у Вела.

— Що ж, до побачення, — промовив той самий голос. — Загляньте потім, коли зможете залишитися якомога довше.

— Але я хочу залишитися зараз, — видихнув Вел.

Він віддав човняру потрібні вказівки, і шлюпка, похитуючись, знову наблизилася впритул до нижньої сходинки трапу, що вів на палубу яхти. Якась юна особа, у розмито білявій сукні, з дивовижним, тихим голосом, — справді взивала до нього з оксамитної темряви. «А які в неї очі?» — пробурмотів Вел.

Питання сподобалося йому своєю романтичністю, і він повторив його ледь чутно: «А які в неї очі?»

— Хто ви такий?