Тюремна цілителька. Книга 1

Креста знову вказала на лазарет:

— Там, де

ти

повинна бути. А ти

не

там

. Ти

тут

, — вона з силою тицьнула пальцем у землю, мовчки вимагаючи відповіді.

— Я… працюю над тим, аби це виправити, — обережно пояснила Ківа.

— Виправити

що

? — Креста перекинула своє сплутане руде волосся через плече. — Цей шлунковий вірус?

— Так, — підтвердила Ківа, не додаючи більше нічого і міркуючи, коли Наарі вже покладе цьому край.

Крестині очі звузилися:

— Брешеш.

Ківа підняла руки:

— Ні. Чому, на твою думку, я приходила в каменярню? Збирала зразки для тестів, як роблю і сьогодні. — Вона поплескала долонею сумку на плечі.

— То було

два

тижні

тому! — вигукнула Креста. — Дедалі більше людей помирають щодня! Чорт, усі, хто звертається до тебе з найменшою проблемою, врешті-­решт підхоплюють ту болячку… поясни

це

, цілителько! Ти кажеш мені, що досі намагаєшся розібратися.

Чому

?

У Ківи не знайшлося відповіді, вона не була впевнена, що відповісти, особливо такій запальній Кресті. Якщо верховода бунтівників використає це, аби розбурхати ще більше в’язнів, якщо спробує посіяти паніку… Усе вже й так кипіло надто близько до поверхні, крутилися чутки й перешіптування про те, що сталося дев’ять років тому: та сама хвороба, такі самі масові смерті. Бурмотіння ставало все більше, страхи глибшали. Якщо незабаром не заспокоїти в’язнів…

— Гадаю, повертайся до каменярні, — сказала Наарі, очевидно, міркуючи в тому ж напрямку. — Де Гарлоу?

— А ти як думаєш? — спитала Креста, вперши ру­ку в стегно. — Він на кухні, розкрадає наші пайки. Наче вам без того їжі мало. — Її обличчя спохмурніло. — І, мабуть, там ще й руки до працівниць розпускає, тож повір мені, він не поспішатиме піти.

Обличчя Наарі напружилось, її очі палали, коли вона повернулася до Ківи:

— Зустрінемося біля входу до тунелю. Не спускайся без мене. — Кресті ж Наарі сказала: — Ходи зі мною.

І без зайвих слів вона широким кроком рушила в напрямку кухонь, не озираючись на те, чи Креста послухалася.

— Якби вона не була вартовою, то гадаю, мені б сподобалася, — вголос задумалася сердита жінка. А тоді вона пригадала, поруч із ким стоїть, і вишкірилася до Ківи: — Виправ це, шльондро-цілителько. До того, як ми всі помремо. Наша кров — на твоїх руках.

На цьому замість прощання вона розвернулась і помарширувала геть.

— Зачекай! — погукала Ківа.

Креста зупинилась і зиркнула через плече.

— Що?

Усвідомлюючи, що в неї лічені секунди до того, як затримка здасться Наарі підозрілою, Ківа підійшла до Крести й прошепотіла:

— Ти щось чула? Про Тільду? Про спробу порятунку?

Риси Крестиного обличчя були наче граніт, коли вона змусила себе вимовити єдине слово:

— Ні.

Ківині плечі опустилися, навіть якщо вона й без того так і думала.

— Що це означає?

— Означає, що ми чекаємо, — процідила Креста. — А ти робиш те, що повинна, тобто допомагаєш їй виживати, доки настане час.

Різко, застережливо подивившись, Креста знову рушила, лишаючи Ківу на самоті.

— Легше сказати, ніж зробити, — пробурмотіла Ківа до себе. Їй не просто потрібно пережити завтрашнє Випробування, а й уберегти себе і Тільду від шлункової хвороби (не знаючи навіть, як та поширюється), а якщо їй якимось чином вдасться це, доведеться постати перед

ще

однією

Ордалією через два тижні.

Ківа зітхнула й потерла скроні. Порівняно з іншими суперечками з Крестою ця була не така погана. Відчувалася незначна тривога десь у глибині від думки, що верховода бунтівників може зробити з тим, що дізналася про хворобу, хай це й небагато. Про будь-кого іншого Ківа так не турбувалася б. Але Креста… вона непередбачувана. Імовірно, вона нічого не зробить, триматиме голову низько й зосередиться на тому, що відбувається з бунтівниками по обидва боки стіни.

Або

використає почуте, щоб поширювати страхи між в’язнями, створювати небезпечне середовище, де всі ще більш накручені, включно з вартовими.

Ківа знову зітхнула, розуміючи, що то поза її контро­лем; тож вона закинула сумку зручніше на плече і продовжила шлях до входу в тунель, знову зосереджуючись на місії. І до водоносного горизонту, і до насосної станції можна було потрапити через ту саму шахту, яка вела вниз, до тунелів; вона дісталася куполоподібної кам’яної будівлі й зайшла чекати Наарі. Там не було на що дивитися — лише драбини стирчали з великої прямокутної дірки в землі.

Вартова прибула за кілька хвилин, її обличчя було роздратоване.

— Будь ласка, скажи, що висипка в Гарлоу болить, а не лише свербить.

Ківа проковтнула сміх:

— Судячи з того, як він кривиться, коли ходить, так і є.

— Добре, — буркнула Наарі задоволено. Вона смикнула головою в бік драбин, які опускалися в шахту: — До справи.

Спершу вони рушили до насосної станції, бо так було зручніше: вона розташовувалася найближче до підніжжя драбини — точніше,

драбин

, адже довелося спускатися численними драбинами до дна тунелю; всі вони були поєднані настільки вузькими платформами, що Ківа відчувала, як її шлунок підстрибує, коли переходила з однієї на іншу.

До цього вона тільки двічі наважувалася заходити під Заліндов, обидва рази — щоб протестувати воду у водоносному горизонті на наявність водоростей та інших природних забрудників, і обидві подорожі були настільки ж гостро тривожні, як і сьогодні. Власні ноги здавалися їй заварним кремом, коли вона врешті торкнулася ними землі наприкінці шахти; лоб вкрився потом і від напруги, і від вогкості, яка чіплялася за шкіру. Вона колись вважала, що в тунелях значно холодніше, ніж надворі, але під час першої вилазки під землю дізналася: гаряче повітря піймати найлегше, і середовище тут узимку майже приємне, проте дуже некомфортне влітку. Багато в’язнів, які працювали під землею, страждали від недуг, пов’язаних з температурою і зневодненням, особ­ливо в тепліші місяці. Не кажучи вже про те, що тут заповідник смороду: стільки тіл гарують пліч-о-пліч майже без вентиляції.

— Тут жахливо, — мовила Наарі, приземляючись поруч із Ківою. — Не розумію, як хтось взагалі може таке витримувати.