Страница 96 из 140
Ківа подивилася на Тіппа, який намагався сісти. Вона опустила посудину з заваркою і кинулася до його ліжка, Наарі й Джарен — слідом.
— Ще ні, — відповіла Ківа, притискаючи руку до його чола. Їй здалося, що він трішки холодніший, ніж раніше, але радше це було лише видавання бажаного за дійсне. — Як почуваєшся?
Тіппове обличчя спохмурніло, наче він раптом пригадав, де перебуває і чому, а тоді він дещо знітився і скрутився калачиком.
— У мене животик болить.
— А голова? — запитала Ківа, її пальці досі були теплі від його пекучої лихоманки.
— Ні, лише ж-животик.
Ківині брови нахмурилися.
— Ти впевнений? Отут не болить? — вона торкнулася його обличчя збоку, біля скроні.
Тіпп похитав головою і повторив:
— Лише ж-животик.
Ківа забрала руку і придивилася до нього. У всіх інших в’язнів разом з болями в шлунку були страшенні головні болі, зокрема й у нових пацієнтів, які прибули того дня. То був один з найперших симптомів, разом з температурою.
Ківа відкинула Тіппове покривало і трохи підняла полу його сорочки, не зважаючи на його слабкі протести. Відкрилася шкіра на животі.
Жодної висипки.
Шкіра була гладенькою.
Ківа знову заправила його покривало, а тоді швидко й заспокійливо стиснула його руку. Її розум метався, вона намагалася розставити на часовій шкалі те, що знала про хворобу. Лихоманка, головні болі, нудота — вони перші, висипка зазвичай з’являється протягом доби. Ківа не знала, в який момент учора Тіппа підкосила хвороба, але вона пішла з Наарі рано-вранці. Якщо він рушив у сад незадовго по тому, як стверджувала Оліша, то доба вже минула, навіть півтори, а то й більше. До цього часу повинна була з’явитися висипка. І він повинен був із самого початку жалітися на страшенний головний біль.
Можливо, це тому, що він юний: хвороба потребує більше часу на поширення, і симптоми ще проявляться.
Та Ківа пригадала слова батька, коли він намагався пояснити, як різні вікові групи реагують на хвороби.
«Дітям часто гірше, — розповідав він, проводячи кісточками пальців по її рум’яній щоці. — На вас нападає швидко й сильно, але й минає так само. Тоді ви знову на ногах значно швидше за нас, старих, цілком здорові, а ми страждаємо, чекаючи, коли ж залишки болячки покинуть наші тіла. — Підморгнувши, він завершив: — Цінуй дар юності, мишеня, доки володієш ним».
Якщо батько мав рацію — а він завжди мав рацію стосовно цілительства, — Тіпп мав би почуватися значно гірше, ніж почувається.
Ківа не хотіла давати собі марної надії, але… раптом Тіпп
не
хворий? Чи принаймні хворий не на те, що поширюється в’язницею? Його симптоми схожі, але то проблема, з якою Ківа стикалася весь час: симптоми настільки загальні, що їх можуть викликати численні болячки, від вірусів і алергій аж до банальної зіпсованої їжі.
Знати напевне неможливо, не можна вдіяти нічого, лише терпіти й чекати, що трапиться протягом наступних кількох годин.
Тож Ківа знову сіла поруч із ним, стиснула його долоню в своїй і чекала.
Через чотири години в Тіппа спала лихоманка.
Перестав боліти живіт.
Він попросив хліба.
Захотів погратися зі щурами.
Ківа ридала.