Страница 95 из 140
— Я лише… ти можеш… мені треба… — Ківі не вдавалося завершити речення, горло болісно стискалося, коли вона намагалася не дати сльозам волі. Неспроможна дивитися на Джарена знов і бачити співчуття в нього на обличчі, яке, вона точно знала, там буде, вона повернулася до Наарі й сказала: — Нам потрібно більше імбирної трави.
Коли вартова рушила до дверей, Ківа махнула рукою:
— Ні, я сама зберу. Ти можеш… можеш просто поспостерігати за ним хвилинку? Ви обоє? Я… я зараз повернуся.
І не чекаючи на згоду, Ківа рушила лазаретом і крізь двері, які вели до саду з лікарськими рослинами.
— Ківо! — погукав Джарен їй услід. — Ківо, зачекай!
Вона не зачекала, навіть коли почула, що він іде слідом. Крокувала, завернула за ріг і дісталась осоту — того місця, де вони минулої ночі знайшли Тіппа; тепер воно купалося в м’якому вранішньому світлі.
— Ківо,
зупинись
!
Рука на плечі. Вона не витримала й повалилася.
Джарен піймав її до того, як її коліна вдарились об землю, розвернув у своїх руках і притягнув ближче; сльози, які вона так сильно намагалася стримати, потоками ринули по її щоках.
— Я не можу втратити його! — розплакалася вона в нього на грудях.
Джарен притиснув її міцніше, заспокійливо погладжуючи по спині:
— Ш-ш-ш, я з тобою.
У Ківи падали сльоза за сльозою, всі її страхи й печалі ринули потоком, доки нарешті хлипання припинилося, поступаючись місцем виснаженню.
Хрипким шепотінням, повним туги, Ківа повторила:
— Я не можу його втратити, Джарене.
— Знаю, — прошепотів він у відповідь, досі притискаючи її близько, його руки міцно її огортали.
Вона відсторонилася якраз достатньо для того, аби подивитися на нього і зустрітися з його стривоженим, пильним блакитно-золотим поглядом.
— Ти не розумієш, — хрипко відкарбувала вона. —
Я
не
можу
його
втратити
.
Джарен простяг руку до її обличчя, ніжно витираючи сльози:
— Мила,
я
розумію
.
— Він мені наче брат, — сказала вона, неспроможна втриматись і не визнати глибини того, наскільки переживає за хлопчика. — Я не можу… — вона знову захлипала, але взяла себе в руки, глибоко вдихнувши. — Я не можу втратити ще одного брата. Просто
не
можу
.
Отоді це й вихлюпнулося з неї: розповідь про те, як Керіна вбили, коли він намагався не дати заарештувати їхнього батька, як Ківу забрали в Заліндов з Фараном і вона втратила його менш ніж за рік. Весь час, поки вона говорила, Джарен притискав її до грудей, огортаючи надійним, заспокійливим теплом.
Коли нарешті впала остання сльоза й тіло її розслабилося, в неї не вистачило сил ще й на ніяковість на додачу до всіх інших емоцій.
Одначе вдалося вийти з Джаренових обіймів і прошепотіти:
— Вибач.
Він похитав головою:
— Ніколи не вибачайся за те, що любиш когось. Навіть якщо від цього боляче.
Особливо
якщо від цього боляче.
Ківа глибоко вдихнула, намагаючись не дати сльозам знову вирватися.
Досить плачу. Поки в Тіпповому тілі жевріє дух, вона не припинить за нього боротися. Він юний і здоровий. Якщо комусь і під силу таке пережити, то це йому. Він
мусить
це пережити.
— Нам варто повертатися туди, — сказала вона, вказуючи на лазарет. — Я просто… мені була потрібна хвилинка. — Вона змусила себе зустрітися з Джареном поглядом: — Дякую. Що побув тут.
— Я нікуди не йду, Ківо, — м’яко промовив він. — Ти протистоїш цьому не сама.
Вона ковтнула слину й кивнула, неспроможна відповісти словами, але все ж намагаючись передати, наскільки вона вдячна за те, що він поруч.
— Ходімо перевіримо, чи Наарі раптом не випустила щурів на свободу, — запропонував Джарен, беручи Ківу за руку і ведучи її стежкою. — Нам не треба, щоб Тіпп, коли прийде до тями, ганявся за ними по всьому лазарету.
Ківа слабко засміялася, дещо силувано, але щиро. Вона вхопилася за його легковажність, відштовхуючи страх і горе, й зізналася:
— В нього була грудна інфекція приблизно два роки тому, і клянуся, що він був найгіршим з усіх пацієнтів, яких мені доводилося бачити. Я не могла втримати його в ліжку — йому постійно було треба щось робити чи кудись іти. Мало не доводилося прив’язувати його, аби поспав, — вона м’яко усміхнулася, згадуючи. — Якби в нього тоді були щурі, він був би кошмаром — постійно хотів би з ними гратися. В мене не було б жодного шансу якось контролювати його.
Джарен загиготів:
— То чекай. З таким бойовим духом я впевнений, що й оком не зморгнеш — а він уже знову буде на ногах.
То була безпідставна обіцянка, але саме те, що Ківі було потрібно почути, коли вони дісталися до дверей у лазарет і вона готувалася до того, що могло трапитися протягом наступних кількох годин.
— Ти готова? — запитав Джарен, стискаючи її пальці.
— Ні, — чесно зізналася Ківа. — Але хочу бути з ним.
І вони разом зайшли до лазарету, і Ківа провела решту дня, доглядаючи Тіппа, думками намагаючись спонукати його боротися, спонукати жити.
Спливали години, тіні в кімнаті росли, а тоді раптово знову настала ніч. Ківа не була певна, відчувати полегшення чи хвилюватися через те, що Тіпп не прокидався з самого ранку. Вона лишалася на варті поруч із ним, відходячи лише на короткий час, аби перевірити стан Тільди чи інших пацієнтів. Ще сімох доставили під її опіку, ще дев’ятеро померло — цифри росли щодня. Коли Мот прийшов забрати мертвих, він нічого не питав у Ківи, бо Наарі й Джарен уже розповіли йому все. Але мовчки постояв поруч із нею якийсь час, вони дивилися на хлопчика й лічили його подихи.
— Він сильний, ладонько, — запевнив Мот, його рука міцно стискала її плече. — Якшо хто й може пробитися через отаке — то це наш Тіпп.
Ківа лише кивнула, а тоді почула, як Мотові кроки розтанули разом з кроками працівників моргу, яких він привів забрати тіла. Вона не дозволила собі думати про те, як вони прийдуть по Тіппа… і що буде з нею, якщо така мить настане.
Вдруге Тіпп заворушився близько півночі.
Ківа саме заварювала собі жовторіховий чай, бо відчайдушно потребувала енергії, не в змозі тримати очі розплющеними.
Наарі й Джарен попадали на табурети, спершись об робочий стіл, обоє настільки втомлені, наскільки й Ківа. Та все одно вони були з нею, дотримуючи Джаренової обіцянки, що вона не лишиться на самоті.
— Вже р-ранок?