Тюремна цілителька. Книга 1

Після того як вона проковтнула щедру порцію нектару жирового дерева для легень і горла, квітучої кропиви від головного болю й запаморочення, жовторіху для енергії і маленьку дозу макового молочка від залишків ломоти в ті­лі й болю, Ківа далі випила мало не діжку свіжої холодної води, а тоді нарешті лягла в ліжко, готова проспати наступні років тринадцять.

— Щось іще? — запитав Джарен.

— Я б не відмовилася від гелю з алое, — пробурмотіла Ківа, з полегшенням розуміючи, що голос не звучав — і не відчувався — таким болючим. Він досі був хрипким, але навіть і близько не таким, як до швидкодійного нектару жирового дерева.

Вона почула, як Джарен відійшов від ліжка, тоді переставляння речей на робочому столі, а потім його кроки повернулися до неї. Її очі досі були заплющені, коли вона відчула, що він узяв її передпліччя у свої руки, після чого з’явилося прохолодне, заспокійливе відчуття — алое втирали їй у шкіру.

Ківині очі рвучко розплющились, і вона сіла.

— Я можу це зробити.

— Ляж, Ківо, — звелів Джарен серйозним і рішучим тоном.

— Але…

— Просто заплющ очі й відпочивай, — твердо сказав він.

Ківа прикусила губу, але відчуття гелю на шкірі було надто приємним, аби вона заперечувала. Вона не постраждала від опіків, та все одно відчувала слід такої спеки, наче полум’я прогризлося глибоко в її кістки і намагалося знайти шлях назовні. Алое заспокоювало те відчуття, а в поєднанні з Джареновими довгими, ніжними погладжуваннями Ківа незабаром збагнула, що розслабляється, майже цілком всупереч бажанню.

Він зосередив процедуру на її руках і ногах, ретельно, не даючи пальцям забрести нікуди більше, а вона, у свою чергу, ретельно уникала згадувати про інші місця, яким потрібна увага. Щойно він піде, вона зможе зайнятися рештою тіла, особливо зважаючи на те, що коли решта ліків почала діяти, вона пригадала, що одягнена лише в короткий плащ Наарі і легке покривало. Хоча всі важливі частини були прикриті, вона все одно була вразливіша, ніж будь-коли раніше в Джареновому товаристві. Окрім хіба що минулої ночі. Але навіть тоді вони обоє були цілком одягнені.

— Краще? — запитав він, закінчуючи з її другою рукою і сідаючи поруч.

— Значно, — сказала вона йому, знову вдячна, що більше не хрипить. — Дякую.

Вона озирнулася довкола, шукаючи Наарі, бажаючи і їй подякувати за допомогу, але вартова, напевне, вислизнула геть, доки Ківа ковтала свої ліки.

— У мене до тебе є запитання, — промовив Джарен, дещо з ваганням.

Ківа подивилася на нього й помітила, що той перебирає пальцями. Він нервувався, а вона й гадки не мала чому. Припускала, що він хотів запитати про Ордалію, навіть якщо Наарі й розповіла йому раніше про амулет… який вартова не повернула, і Ківа сумнівалася, що побачить його ще колись. Герб виконав своє завдання — більше їй з нього не було користі.

У крематорії чимало сталося, більшості з чого Наарі не знала, адже Ківа була в печі на самоті. Вона здригнулась і прогнала спогад, не готова розмовляти про це навіть із Джареном. Збиралася так йому і сказати, але він заговорив раніше, ніж вона встигла.

— Якщо ти думаєш, що я оце витріщався на тебе якось непристойно… — почав Джарен, але тоді замовк.

Ківині брови підлетіли догори, адже вона не очікувала, що він почне з цього. Її тіло дещо напружилося від здивування, але тоді вона знову розслабилася, пригадуючи, з ким вона і який він обережний. До того ж він наче не збирався питати про Випробування, а вона була рада будь-якому способу відволіктися.

Намагаючись запевнити його, що все гаразд, Ківа пожартувала:

— Якщо не договориш, то я вирішу, що ти саме так і робив.

Її спроба виявити кмітливість його взагалі не заспокоїла.

— Просто… — Він неспокійно завовтузився, наче не знав, що сказати. Чи, певно,

як

сказати.

— Що, Джарене?

Він потер шию і уник її погляду, нарешті шумно видихнув:

— Нехай. Забудь.

— Просто скажи мені, — натиснула Ківа, тепер вона водночас відчувала зацікавлення і тривогу.

Довгу мить Джарен так і мовчав, наче сперечався з со­бою. А тоді глибоко вдихнув і знову зустрів її погляд.

— Твої шрами. На стегнах. — Він замовк. — Я побачив їх, коли ніс тебе сюди. Дуже схожі на…

Його голос зійшов нанівець, але цього разу Ківа не підштовхувала продовжувати. Її нутрощі завмерли від йо­го слів, розум був неспроможний на жодну ясну думку.

— То таке. Не має значення, — вона махнула рукою на підтвердження. Але голос був надто висо­ким, спроба показати байдужість — надто очевидною.

Джаренові блакитно-золоті очі непохитно дивилися в її очі, і цього разу вона відвела погляд, наче боялася, що він витягне відповідь просто з її душі.

Вона прочистила горло, скривилася через залишки болю і пошкодувала, що не попросила міцнішої дози макового молочка, навіть якщо й лише для того, аби те її приспало і вберегло від цієї розмови.

— Вони не виглядають такими, що не мають значення, — сказав Джарен тихим голосом. Він умовляв, але не наполягав.

З того, наскільки обережно він поводився і терпляче чекав її відповіді, Ківа зрозуміла: якщо вона повторить свою відповідь, він прийме це і більше ніколи не питатиме. Вона відкрила рота, аби так і зробити, аби зберегти таємницю, але коли спробувала вдруге йому збрехати — слова відмовилися лунати.

Вона не була впевнена, чи то не діє хмільна суміш усіх ліків, але коли вона змусила себе знову зустрітися з Джареном поглядами,

захотілося

розповісти йому правду. Вона бачила шрами на його спині, дізналася про насильство, жертвою якого він став. Напевно, поділитися своєю історією буде не так і погано.

Ківа перевела погляд на стелю, не в змозі дивитися на нього, доки ділилася таким болючим проблиском зі свого минулого:

— Мені було дванадцять років, коли вперше довелося вирізати символ Заліндова на чиємусь тілі, — почала во­на ледь чутно, наче досі вирішуючи, чи хотіла бути почутою. — «Безсердечна різьбярка» — ти чув, як мене називають. Але незважаючи на те, що вони думають, незважаючи на те, що вони бачать, я відчуваю кожну з тих міток, на кож­ній людині, яку ріжу. І так триває вже п’ять років.

Джарен підсунувся до неї, але Ківа не подивилася на нього.