Страница 88 из 140
— Я більше такого не роблю, — прошепотіла вона, одна рука несвідомо почала рухатися до покривала над її стегном. — Але в ті перші дні… Я відчувала надто багато, і мені не було з ким про це поговорити. Щоразу, коли я різала когось, мені було потрібно якось випустити після того емоції, потрібно спокутувати провину, — сказала вона. — Тож за кожну людину, яку різала, я… я різала також і себе. Пізніше, звісно… коли нікого не було поруч. Ніхто не знав.
Вона глибоко вдихнула, набралася відваги й відкинула покривало достатньо, аби показати шрами на обох стегнах; решта її була прикрита плащем Наарі.
Вона провела пальцем по рожевих лініях, замазаних вугіллям; вони стали не такими помітними за роки з того часу, як вона припинила завдавати собі ран.
— Нині я не впевнена, чи карала себе за те, що робила іншим боляче, чи вважала, що, розділивши їхнє страждання, ставала на їхній бік, навіть якщо вони не знали про це і ніколи не знатимуть. — Вона проковтнула слину. — Але коли це перетворилося на залежність, я мала зупинитися. Розпізнала ознаки, щойно почала жадати болю, припливу ендорфінів, які проривалися крізь усепоглинаюче заціпеніння, яке я відчувала. І я зрозуміла, що не була здоровою, що нікому не допоможу, якщо спершу не допоможу собі. — Вона знову глитнула. — Зупинитися було нелегко. Але я зайнялася цим — один раз, ще раз, і врешті розтанула потреба чинити собі шкоду. — Вона знову пробіглася по шрамах пальцями і визнала: — Я досі почуваюся винною. Щоразу. Але також знаю, що провина лежить не на мені, і гадаю, саме це допомагає найбільше. Це не дозволяє повернутися до старих звичок. — Вона замовкла, пильно дивлячись на вже бліді рожеві лінії, а тоді завершила: — І ще — зосередження на тому, аби зцілити всіх, хто до мене звертається. Я нізащо не хочу ризикувати тим, що мене не буде поруч, коли буду їм потрібна, з будь-якої причини… а особливо — з причини, створеної власноруч.
У Ківи не лишилося слів. Її здивувало те, скільки вона повідала Джаренові, як оголила перед ним свої рани, цілком буквально. Вона не могла й подивитися на нього, боячись того, що побачить на його обличчі, не впевнена, буде то жаль, розуміння чи огида… чи комбінація всіх трьох.
Але він почав рухатися, встав зі свого крісла біля її ліжка, і вона не могла втримати погляд, аби той не пурхнув до нього, доки він нахилявся до неї ближче і ближче, доки його губи торкнулися її чола м’яким, наче шепіт, поцілунком.
— Дякую, що довіряєш мені, Ківо, — тихо промовив він їй, коли відхилився достатньо, аби подивитися їй в очі. — Дякую, що поділилася.
Його обличчя не виражало жалю, розуміння чи огиди, вираз був не схожий на жоден, який Ківа бачила в нього раніше. Всередині розливалося тепло, і цілий рій метеликів піднявся вихором у животі, доки вони пильно дивились одне на одного, заледве на відстані подиху.
Ківа не знала, що й сказати, не була навіть певна, чи їй вдалося б відповісти: боялась видати щось не те.
Але їй і не довелося нічого казати, тому що Джарен розірвав контакт, узяв покривало, натяг його знову на неї і заправив по боках, загорнувши її, наче в кокон. Тоді він узяв її за руку, переплів свої пальці з її, поклав їх на її накриту покривалом ногу, якраз над тим місцем, де були шрами:
— Тобі потрібно відпочити. — Він стиснув її руку і пообіцяв: — Я пригляну за Тільдою та пацієнтами в карантині, доки прийде Тіпп. Ти просто дай лікам робити їхню роботу і сном прожени все, що сталося сьогодні. Гаразд?
Від його ніжних дій і шляхетності в Ківи перехопило досі зболене горло, не даючи відповісти словами. Але вона кивнула і набралася хоробрості, аби стиснути його пальці у відповідь.
Джарен усміхнувся їй, усе його обличчя наповнилося щирою прихильністю, і то була картинка, за яку вона трималася, коли заплющила очі й нарешті дозволила тілу розслабитися після сьогоднішньої травми. Вона боялася, що Ордалія повторюватиметься в голові, не даючи заснути, нагадуючи про вогненну бурю, яку вона заледве пережила, але ні — Джаренова усмішка її не покидала. Як і сам Джарен, адже вона усвідомлювала, як він тихо рухався по лазарету, перевіряючи Тільдин стан, а тоді заходячи в карантинну кімнату, як і пообіцяв.
Неспроможна стримати власну усмішку, Ківа зручніше вмостилася у своєму коконі.
Через лічені секунди вона вже спала.