Тюремна цілителька. Книга 1

— Такого більше не буде, — пообіцяла Ківа Рукові ціл­ком щиро. В рукаві більше жодних витівок, жодних амулетів чи ще чогось такого, що могло б допомогти їй у наступному стихійному завданні. І ясновельможні брат і сестра давно поїхали геть. Вона більше не отримає підмоги — чи відповідей — від них.

— Постарайся, аби так і було, — похмуро сказав На­гля­дач. Тоді його тон пом’якшав, він підійшов ближче, достатньо, аби вони дивилися одне одному в очі. — Я… радий, що ти досі жива.

Ківа з зусиллям намагалася встигати за ходом розмови, у неї

боліло

все

.

— Дійсно, — продовжував Рук. — Я повинен дотримуватися букви закону, коли це стосується Ордалій, але мені якось спокійніше на душі від того, що ти вижила.

Ківа проковтнула емоції, які забили в ній ключем; біль рвав горло, коли вона це зробила. Можливо, Рук

дійсно

переймався, на власний манер.

— Врешті-решт, ця хвороба розгулялася… — Руків голос зійшов нанівець, він похитав головою, наче боявся того, що її смерть могла означати для них усіх.

Ківине серце пірнуло вниз через нагадування, що його турбує не вона, а лише те, що вона може зробити для нього. А вона, як дурепа, подумала, що він може перейматися нею самою.

Рук надто прагматичний для того, щоб думати про когось, окрім себе.

— Я чув, у тебе є прогрес? — запитав він.

— Так, — прохрипіла Ківа, неспроможна мовити більше. То була брехня, але в неї не було енергії, аби звітувати йому зараз.

— Подібне траплялося багато років тому, невдовзі піс­ля того, як я став Наглядачем, — пригадав Рук, і в його темних очах з’явився ностальгічний проблиск. — Ти, напевно, була надто юна, не пам’ятаєш…

— Пам’ятаю.

Рук витримав її погляд, а тоді вираз його обличчя прояснився, наче він зненацька пригадав,

чому

вона пам’ятає… і кого вона втратила через хворобу. Він кивнув один раз, а тоді промовив:

— Тоді хай щастить. Багато життів покладено на тебе.

Ківі хотілося попередити: «Включно з твоїм», — але вона промовчала. І щоб не провокувати його, і щоб уникнути болю, який спричинять слова.

— Відведіть її до лазарету, вартова Арелл, — наказав Рук Наарі.

Вартова, погоджуючись, нахилила голову. Тоді На­гля­дач розвернувся і покрокував геть, а троє вартових, у тому числі Кістяний, пішли за ним.

— Ківо, мені прикро, — сказала Ґрендель тихим, скри­пу­чим голосом, щойно вартові зникли. — Він до сьогод­нішнього ранку не казав мені, для чого піч, а тоді в ме­не вже не було часу попередити тебе. Якби я знала…

— Це не твоя провина, — прохрипіла Ківа. Вона хотіла простягти руку до вкритої шрамами жінки, але однією рукою трималась за плечі Наарі, а другою стискала плащ, і єдине, що могла зробити, — спробувати усміхнутися працівниці крематорію, навіть якщо це радше за все виглядатиме як гримаса.

— Як ти вижила? — прошепотіла Ґрендель. Приглушений тон був не для того, щоб їх не підслухали: в’язні довкола них створювали жахливий гамір, доки, розбиваючись на неорганізовані групи, покидали місце збору. Ні, вона говорила пошепки, бо досі була шокована тим, що Ківа вижила.

— Це довга історія, — вичавила з себе Ківа, кривлячись від того, наскільки складніше стало розмовляти. — Розповім іншим разом.

То була марна обіцянка, адже Ківа не була навіть упевнена в тому, що пам’ятатиме спалення після того, як до забуття накачається ліками.

Наче відчуваючи, що пішов зворотний відлік, На­арі сказала Ґрендель, що повинна відвести Ківу в лазарет, і почала допомагати Ківі, спотикаючись, іти в тому напрямку. На щастя, між ними і пунктом призначення був тільки морг, і Ківа почувалася впевненою, що все їй вдасться.

Але тут ноги її підвели.

Наарі охнула під додатковою вагою, а три чоловічі голоси стривожено прокричали Ківине ім’я.

Тіпп.

Мот.

І Джарен.

Саме останній дістався до неї першим і ще до того, як Ківа збагнула, що відбувалося, підхопив її на руки, забираючи від Наарі, і швидко покрокував у напрямку лазарету.

Ківа хотіла заперечити, але не вистачало сил навіть на те, щоб почуватися ніяково, вже не кажучи попросити, аби він її відпустив. А якби й вистачало, їй не вдалося б самостійно зробити й кроку.

— Пробач, — прошепотіла-протріщала вона йому в шию, міцно тримаючись.

— Не говори, — сказав він їй. — Ми майже прийшли.

— Що с-с-сталося під час Випробування? — запитав Тіпп, який майже біг, аби встигати за Джареновими розмашистими кроками. — Ми бачили дим, який в-виходив з…

— Цить, дитя, — перебив його Мот. — Дай Ківі троха перепочити. Ти би пішов мені підсобити сьодні по обідові, а до неї навідаєшся пізніше вечорочком.

— Але…

— Все гаразд, Тіппе, — запевнив Джарен. — Я про неї подбаю.

Ківині очі самовільно заплющувались, але вона все одно почула, як Тіпп спитав:

— Об-біцяєш?

— Обіцяю.

Ківа не була впевнена, що сталося потім, адже вона почала непритомніти. Вона усвідомлювала, що Тіпп і Мот пішли ще біля моргу, після чого Наарі з Джареном перешіптувалися, поки вони прямували далі, до лазарету. Во­на вловлювала тільки уривки їхньої розмови, але з то­го, за чим їй вдавалося стежити в напівсвідомому стані, Наарі розповідала Джаренові про амулет, який вона забрала в Кі­ви, певно, пояснюючи, що той наповнений принцесиною — ні,

принцовою

— вогняною магією і що це врятувало її життя.

Коли Ківа прийшла до тями, вона була в лазареті, лежала на тому ліжку, на якому отямилася після першої Ордалії. Але замість Міррин поруч цього разу був Джарен.

— Як довго я була непритомна? — хрипко спитала вона, голос звучав жахливо.

— Лише кілька хвилин. Ми щойно сюди дісталися, — повідомив Джарен, вказуючи на Наарі, яка стояла біля робочого столу і хмурилася, дивлячись униз, на впорядкований хаос. — Ми не впевнені, що тобі потрібно. Макове молочко?

Ківа кивнула, тоді похитала головою, а тоді безсило відкинула вбік покривало, яке накривало її оголені ноги.

— Ні, ні, лишайся в ліжку, — стурбувався Джарен, спиняючи її руку. — Скажи нам, і ми тобі все дамо.

Ківа зусиллям волі змусила мозок зосередитись і протріщала кілька назв, уважно слідкуючи за тим, аби назвати правильну дозу. У разі помилки їй стане навіть гірше.