Страница 84 из 140
Глава 32
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Ківа закричала.
Вона не збиралася, звук просто вирвався з горла, руки впустили амулет, аби прикрити обличчя, коли полум’яна буря пронеслася кімнатою, заповнюючи весь простір від долівки аж до аркового склепіння.
Секунди — не більше пішло на те, аби її було оточено. Вона не бачила нічого, крім вогняної бурі; нічого не чула, крім ревіння й потріскування, які переповнили вуха, коли в неї хвилею врізався жар, ладний розплавити.
Вона чекала негайний біль від вогню, чекала, що її крик з нажаханого перетвориться на болісний, що життя промайне перед очима і вона швидко згорить на смерть.
Нічого цього не сталося.
Поволі Ківа опустила руки і не повірила власним очам.
Язики полум’я торкалися кожної частини її, та все ж… вони також цього
не
робили
. Амулет, який був на ній, світився — яскраве світло пульсувало з його серцевини і огортало її бар’єром від голови до п’ят.
Вона випростала тремтячі пальці, зачудовано спостерігаючи за пекельним полум’ям, яке гуляло кімнатою, цілком поглинаючи її, та все ж зовсім не шкодячи.
У Ківи вирвався маніякальний сміх, який миттю перетворився на хлипання до того, як їй вдалося піймати звук і заштовхати його якомога глибше, аби він не потягнув за собою ще. Якщо вона ще колись побачить Міррин, то відкине всю ворожість і засипле принцесу подяками. Якби не її стихійна магія, Ківа б зараз звивалася на підлозі, а не сиділа навпочіпки, розглядаючи полум’я, яке лютувало довкола неї.
Секунди перетворилися на хвилини, Ківа лишалася близько до землі. Вона не наважувалася рухатися, на випадок, якщо це порушить магію амулета. Якби вона була відважнішою, то, можливо, звелася б на ноги і пройшлася кімнатою, наче вогняна богиня, яка танцює серед полум’я. Але вона так і тулилася до дверей, силою волі проганяючи сльози, і чекала, чекала,
чекала
, аби десять хвилин добігли кінця.
Одна хвилина.
Дві хвилини.
Три хвилини.
Ківа подумки вела зворотний відлік, намагаючись якось відволіктися від того, що ставало спекотніше, від диму, який починав душити її, хоч як низько вона пригиналася в пошуках повітря.
Чотири хвилини.
П’ять хвилин.
З неї капотів піт, промочуючи одяг, змішуючись зі сльозами, які почали котитися, коли її здолав шок. Так, вона досі жива, амулет оберігав її від полум’я, та жах був надто сильним, надто могутнім, аби лишатися всередині. Тут ніхто не бачив її сліз — жару було майже достатньо для того, аби вони випаровувалися ще до того, як встигали капнути з підборіддя.
Шість хвилин.
Щось було не так. Ківа зрозуміла це, коли закашлялася, коли жар, який повільно посилювався, перетворився з неприємного на майже нестерпний. Опустивши погляд, вона побачила, що амулет ще пульсує сяйвом, але моргає, наче в нього закінчується енергія.
«Ні, — подумки звеліла йому Ківа, тримаючи міцніше, пам’ятаючи не говорити вголос, аби не вдихати зайвого диму. — Ще зовсім трішки».
Сім хвилин.
Ківин рукав загорівся.
Вона зойкнула і підстрибнула, полум’я пахнуло в обличчя, і вона на повні груди вдихнула дим, від чого почався напад нестримного кашлю. Вона припала до землі, котячись по каменю, аби пригасити полум’я, яке почало перекидатися на решту одягу, але то було марно.
«Ні, ні, ні!» — подумки кричала Ківа, горло палало, вона намагалася дихати, та втягувала тільки гаряче повітря й чад.
Вісім хвилин.
Ківина сорочка догоряла, штани перетворилися на попіл — тепер амулет захищав тільки шкіру. Десь поміж усепоглинаючого диму ніздрі залоскотав запах джезері — Мотовій суміші врешті довелося боротися пліч-о-пліч із принцесиною магією.
Вона так близько до фіналу — так близько до того, аби вижити в Ордалії. Але сила амулета танула, і Ківа не знала, скільки той ще витримає. Вона вже відчувала, як горло набрякає, покриваючись пухирями зсередини. Стихійна магія, можливо, й захищала плоть, але зараз кімнату переповнював токсичний дим, лишалося дуже мало повітря. Ківа не знала, скільки її тіло ще протримається. Задуха забере її життя, навіть якщо у вогню це не вийде? Органи почнуть відмовляти один за одним? Чи від шоку зупиниться серце? Її серце рвалося з грудей із тої самої миті, як її замкнули в цій кімнаті, — воно точно довше не витримає.
Дев’ять хвилин.
Ківа застогнала, коли піт вкрив тіло, а тоді випарувався за лічені секунди. Вона відчувала, як Мотів вощаний засіб зникає зі шкіри — плавиться і стікає. Хапаючи ротом повітря й хрипко задихаючись, вона не мала сил зробити щось окрім того, аби скрутитися в позу ембріона, впираючись у кам’яні двері, обхопити руками коліна й заплющити очі. От і все. Вона більше не протримається, вона не могла вижити до кінця, вона не могла…
Ревіння припинилося.
Спека почала спадати.
Двері відчинились, і Ківа впала назад, досі згорнута калачиком.
Вона не могла розплющити очей, не могла рухатись, у неї боліло все.
Але повітря — свіже, чисте — кликало її, і вона втягла один подих, а тоді почала кашляти, кашляти,
кашляти
.
Вона почувалася так, наче помирала, її легені палали, горло кричало.
— З тобою все гаразд, ти жива, просто дихай, — долинув голос Наарі, наче дуже здалеку.
— На…
— Не намагайся говорити, — сказала вартова, і Ківа відчула, як на неї накинули тканину — знайомий запах шкіри і помаранчів, у якому вона впізнала запах Наарі, огортав, прикриваючи її наготу.
— Що це? — долинув інший голос: Наглядач Рук.
Ківа відчула, як із шиї зняли вагу. Вона спробувала запротестувати, розплющити очі й повернути собі амулет, але досі натужно кашляла.
— Неймовірно! — прогачав Рук. — Я казав клятим вельможам не втручатися! — Він плювався лайкою. — Типово. Я мав би такого очікувати від тих нахаб Валлентіс!
— Ви попросили їх не бути присутніми на сьогоднішньому Випробуванні, — сказала Наарі Наглядачеві. — Нічого більше.
— До дупи мені «нічого більше». Якби то був хто завгодно інший… — Рук видав невдоволений звук, зітхнув і буркнув: — Що зроблено — те зроблено. Постав її на ноги. Хай вийде звідси на своїх двох.
— Вона не в тому стані, аби…
— Постав. Її. На ноги, — повторив Рук тоном, який заперечував будь-які аргументи.