Страница 45 из 140
у
ніч
. —
Дякуй
вічносвіту
,
що
ми
їх
не
переслідуємо
,
бо
нам
потрібен
ти
,
інакше
вони
рушили
б
у
Заліндов
з
тобою
разом
.
—
Заліндов
? —
Фаран
похитнувся
,
Ківа
сильніше
за
нього
вхопилася
,
їхні
пальці
були
вологі
від
поту
всупереч
зимовому
повітрю
. —
Ви
не
можете
…
не
можете
відправити
мене
…
—
Досить
, —
перебив
вартовий
із
золотим
гербом
.
Він
подивився
на
двох
найближчих
солдатів
і
наказав
: —
Взяти
його
.
Два
рубаних
слова
змусили
Ківу
панічно
закричати
:
—
Ні
! —
Вона
стиснула
батька
ще
сильніше
.
—
Татусю
! —
заверещав
Керін
.
Солдати
підняли
мечі
і
помарширували
вперед
,
скорочуючи
відстань
між
ними
.
Фаран
вирвав
руку
з
Ківиної
,
відштовхнув
її
;
вона
зробила
три
кроки
назад
,
втратила
баланс
і
впала
.
Керін
мав
би
впасти
з
нею
,
але
його
слизькі
від
джеріягід
пальці
вислизнули
,
і
він
скочив
геть
—
не
до
батька
,
а
до
ножа
,
який
Фаран
використовував
,
аби
нарізати
траву
алое
.
—
КЕРІНЕ
!
НІ
! —
заверещала
Ківа
.
Керін
не
чув
її
,
не
слухав
.
Хлопчик
ухопив
ніж
і
з
воланням
кинувся
на
вартових
,
які
наближалися
.
Це
сталося
за
мить
,
так
швидко
,
що
зі
своєї
позиції
на
землі
Ківа
не
бачила
,
не
збагнула
,
доки
не
було
надто
пізно
.
Однієї
секунди
Керін
летів
уперед
,
наступної
—
падав
на
землю
,
стискаючи
руками
груди
…
і
меч
,
який
з
них
стирчав
.
Минули
роки
,
доки
солдат
витяг
лезо
…
доки
затихло
нудотне
чвакання
сталі
,
яка
рухалася
крізь
плоть
і
кістку
…
доки
всі
,
хто
дивився
,
до
кінця
усвідомили
,
що
сталося
.
—
НІ
! —
завив
Фаран
,
падаючи
навколішки
біля
сина
і
притискаючи
руки
до
маленьких
грудей
хлопчика
. —
Ні
,
ні
,
ні
!
—
Керіне
, —
шепотіла
Ківа
,
в
її
очах
бриніли
сльози
.
Вона
навколішки
поповзла
по
грязюці
до
них
,
сік
ягід
лишав
плями
на
руках
,
колінах
,
одязі
. —
К
-
керіне
!
—
Хтось
дайте
…
дайте
… —
Фаран
не
міг
закінчити
,
його
душило
,
бо
не
було
нічого
—
ані
ліків
,
ані
будь
-
чого
, —
що
хтось
взагалі
міг
би
зробити
,
адже
Керінові
очі
вже
закотилися
.
—
Н
-
ні
! —
простогнала
Ківа
,
простягаючи
до
брата
липкі
руки
. —
Ні
!
КЕРІНЕ
!
Ні
!
Їй
не
вдалося
притиснути
пальці
до
його
рани
,
як
батько
,
не
вдалося
хоча
б
торкнутися
його
,
бо
сталева
рука
вхопила
її
поперек
талії
й
рвонула
в
повітря
.
—
Так
не
мало
бути
, —
прохрипів
їй
у
вухо
голос
чоловіка
з
золотим
гербом
. —
Так
взагалі
не
мало
бути
.
—
ВІДПУСТИ
МЕНЕ
! —
закричала
Ківа
,
вдарила
його
,
з
очей
полилися
сльози
. —
ВІДПУСТИ
…
Я
МУШУ
…
—
Підведіть
його
! —
наказав
вартовий
солдатам
,
які
погрозливо
рухалися
до
Фарана
.
Той
,
із
чийого
меча
капотіла
Керінова
кров
,
нерухомо
стояв
над
ним
,
його
юне
обличчя
смертельно
зблідло
,
доки
компаньйон
не
відштовхнув
його
вбік
.
Лише
тоді
він
схаменувся
,
витер
меча
і
рушив
вперед
з
рештою
. —
В
нас
є
наказ
.
—
ТАТУСЮ
! —
хлипала
Ківа
,
досі
копаючи