Тюремна цілителька. Книга 1

Глава 19

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Оліша і Нерґал запізнювалися, як завжди, але вони все-­таки прибули в лазарет близько півночі, готові замінити Ківу. Позіхаючи, вона проінструктувала їх далі перевіряти пацієнтів у карантині, пояснила, чому Тільда в кайданах, і попросила покликати її, якщо жінка прийде до тями.

Чвалаючи до свого блоку, Ківа тремтіла на морозному зимовому повітрі й насолоджувалася спокоєм нічної тюрми. Окрім як поруч із вартовими, які на спостережних вежах користувалися рухомими люмонієвими ліхтарями, її шлях був майже цілком темний, освітлений лише місяцем угорі. Колись від такої прогулянки в неї холонула кров. Тепер вона звикла, знаходячи розраду в ізольованому спокої після довгого дня, який витримала. Але все одно вона пришвидшила крок, відчайдушно прагнучи швидко помитись і впасти в ліжко, щоб усі тривоги зникли уві сні.

Прибувши до сьомого блоку камер, Ківа прослизнула досередини і поспішила навпростець до купалень у дальньому кінці. Її співкамерники сопіли, коли вона проходила повз, ряди за рядами — виснажені в’язні на нарах, багато з яких тремтіли під тонкими покривалами.

Душовий блок був порожнім, як майже завжди до то­го часу, як приходила Ківа. Вона не барилася, швиденько роздягаючись і стискаючи зуби, готуючись до льодяної води. Вона охнула, коли холоднючий укус торкнувся шкіри, але щойно зайшла під потік, як її грубо висмикнули, голова відкинулася назад від лютого шарпання за волосся, рука хляпнулася на рот, і її потягли з-під води — її оголене тіло ковзало на вапняковій підлозі.

Ківа закричала, але звук заглушила рука на роті, а та, що була в неї у волоссі, перемістилась, аби обвитися довкола живота, стискаючи доволі міцно, аби виштовхнути повітря з її легень.

— Закрийся, шльондро-цілителько, — просичав у ву­хо холодний голос. — Закричи ще раз — і пошкодуєш.

Ківа перестала боротися, впізнаючи голос. У ту саму мить, як вона це зробила, руки її відпустили, і Ківа, спотикаючись, відійшла від своєї викрадачки — Крести, верховоди тюремних бунтівників.

— Е-е, не так швидко, — сказала Креста тоном достатньо загрозливим, аби Ківа так і завмерла на півкроці. — Нам з тобою треба переговорити.

Тремтячи з голови до п’ят — і не тільки через холодну воду, яка краплинками вкривала шкіру, — Ківа випросталася в повний зріст. Нехтуючи свою наготу, вона вперла руки в боки і заявила:

— Що ти оце собі дозволяєш?

Креста перекинула своє руде волосся за плече, сплутані дрібні кучері більше не ховали повні обриси тату в вигляді змії, яка кільцями закручувалася вниз лівим боком її обличчя.

— Я сказала тобі: нам потрібно поговорити.

Ківа зважила свої варіанти і збагнула, що не має жодних. Креста була каменярницею, один із рідкісних винятків — прибула підліткою і прожила довше, аніж очікували: вже п’ять років. З руками такої товщини, як Ківині стегна (а на решті тіла грали м’язи), молода жінка була статурою схожа на бика і поводилася як бик. Інші в’язні, можливо, й були виснажені і не створювали надто багато проблем, але Креста цим насолоджувалась, активно роб­лячи все можливе й неможливе, аби пошепки розводити чутки і зчиняти бійки. Майже всі заколоти, які відбувалися за останні п’ять років, спровокувала саме вона, однак була достатньо розумною, аби впевнитися в тому, щоб провина завжди впала на когось іншого. Точно так само вона поводилася занадто розумно, аби її викрили як верховоду бунтівників у Заліндові.

Припускали

, що це саме вона, та не було доказів, що дозволили б вартовим діяти.

Наглядач Рук потребував інформації. Якщо Ківа правильно розіграє свої карти, то, можливо, Креста бовкне щось, що Ківа могла б використати, аби й далі залишатися корисною як інформаторка.

— Поговорити про що? — запитала Ківа, її тремтіння почало перетворюватися на здригання всім тілом у промерзлому повітрі.

— Заради всього святого, одягнися вже, — промовила Креста глузливо. — Я не хочу бачити… — вона змахнула рукою і скорчила гримасу, — всього цього.

Ківа прикусила язика, аби втриматися від того, щоб зауважити, що Креста могла б хапнути її

до

того

, як вона зайшла в душ, чи навіть

після

того, як вона помилась, але не хотіла злити жінку. Якби дійшло до фізичної боротьби, Креста виграла б, запросто.

Швиденько одягнувшись, Ківа відчула себе лише на крихту комфортніше, коли знову повернулася до каменярниці. Вона розтулила рота, щоб почати вимагати пояснень, але Креста встигла першою:

— Тюрмою ходить поголос, що Бунтівна Королева тут і що вона хвора.

Ківа нічого не відповіла, не здивована тим, що Креста це знає. В неї було майже стільки шпигунів, як і у Наглядача.

— Я хочу домовитися з тобою, — продовжила молода жінка.

Ківа зберігала байдужий вигляд, хоча й не могла заперечити, що їй стало цікаво. Чого хоче Креста? І якою, на її думку, є Ківина ціна?

— Ти врятуєш життя Тільди Корентін, — заявила Крес­та. — Ти зробиш усе можливе для того, аби вона прожила достатньо довго і її врятували. А на віддяку я не вбиватиму того хлопчака, який тобі так подобається. Того, що заїкається. Тіпп, так?

Ківі перехопило подих.

— Що? — прошепотіла вона.

— Ти мене почула, — сказала Креста, її ясно-карі очі спалахнули. — Врятуй Бунтівну Королеву, і цим врятуєш хлопчака. Якщо вона помре — то й він помре.

До того як Ківа почала заспокоювати паніку, люмонієвий ліхтар у душовому блоці зашкварчав і лопнув, огор­та­ючи їх темрявою. Він спалахнув знову через лічені секунди, але до того часу Креста вже зникла.

— Не розумію, чому вона думає, що повинна торгуватися з тобою, — сказав Наглядач Рук, пильно приглядаючись до Ківи через стіл; пальці дашком під підборіддям.

Після сутички з Крестою Ківа рушила прямо до південної стіни і сказала черговим вартовим, що їй потрібно поговорити з Наглядачем. Незважаючи на те, що була середина ночі, Рук не спав і досі працював у себе в кабінеті; його відточена досконалість проти її пожмаканості, промоклості й тремтіння.

— Тобі вже й так віддано наказ оздоровити Тільду Корентін достатньо для Випробування Ордаліями. Чому Крес­та думає, що тобі потрібно ще більше мотивації? —

запитав Рук. Його вираз обличчя став задумливим, коли він продовжив: — Хіба що вона не знає про Випробування. Ми про них ще не оголошували, але я припускаю, що поголос уже повзе в будь-якому разі. — Його губ торкнулася маленька вдоволена посмішка. — Можливо, тю­рем­ні бунтівники не настільки поінформовані, як їм хотілося б думати.