Тюремна цілителька. Книга 1

— Хіба його вже не достатньо покарали? — спитала Ківа, і її голос був хрипким через те, що ним майже не користувалися. Вона не могла повірити, що захищає Джарена —

принца

Деверіка

, — але й не могла забути, що вона і є причиною, чому він опинився в цій халепі. Не могла забути і ран на його спині, і звуку, з яким батіг бив його, і крові, яка плинула в стік. Якщо його рани хоча б наполовину настільки важкі, як уявляла Ківа, то двох тижнів було недостатньо для загоєння, навіть

якщо

Різник не чіпав його більше. Джарен не заслужив страждати ще.

Але Наглядач вважав інакше, бо через кілька секунд Кістяний затяг Джарена в кімнату; той спотикався, йо­му бу­ло боляче, він із зусиллям стояв на ногах, хоч вартовий і тримав його так міцно, аж кісточки пальців біліли.

— А, вчасно, — кинув Рук.

Різник позаду Ківи гигикнув, адже він сказав їй щось подібне перед тим, як цьвохнути Джарена «де­в’я­ти­хвос­тою кішкою». Вона прогнала спогад, погляд перетнувся з Джа­ре­но­вим. Вона майже чула його голос у голові, і він питав, як вона; страх і тривога (за

неї

) вихлюпнулися на його бліде, зболене обличчя.

Вона відірвала погляд від нього й зосередилася на Наглядачеві, серце гупотіло, Ківа чекала, що ж він скаже.

— Оскільки Д24Л103 так прагнув приєднатися до те­бе в третьому Випробуванні, — сказав Рук, — ми вирішили, що він розділить твою долю в четвертому.

Ківин погляд метнувся до Джарена, і незважаючи на бу­рю почуттів до нього, в ній спалахнув пломінь надії. Їй не доведеться постати перед Ордалією на самоті. Він буде з нею… і його стихійна магія.

А тоді вона помітила, що він поглянув на Наарі. Ківа зробила те саме і побачила, що вартова ошелешена, наче ось-ось витягне меча з піхов і порубає всіх у кімнаті, аби захистити підопічного.

Ківа боялася, що кровопролиття не уникнути, але у від­по­відь на ледь помітне похитування головою від Джа­ре­на Наарі розслабила кулаки. Її обличчя було напружене, однак вона не тяглася до зброї.

Полегшено видихаючи (хоча якусь частину її

дуже

вдовольнило б побачити, як Наарі знищує Рука), Ківа повернулася знову до Наглядача. В ній заклубочилося погане передчуття, коли на його обличчі розповзлася повільна посмішка. Її відволік обмін поглядами між Джареном і Наарі, і вона не встигла подумати, чому відправити Джарена з нею — покарання.

Наглядач п’ятьма словами відкрив їхню долю:

— Вітаю, ви скоро помрете разом.

А тоді, вдруге за два тижні, щось важке вдарило Ківу по голові, й вона знову провалилася в темряву.

Коли Ківа прийшла до тями, то найперше приклала пальці до ґулі на потилиці і скривилася від болю, водночас намагаючись думати всупереч гупанню барабана в голові. Їй поталанило, що вона взагалі могла думати, бо ж добре знала, яким серйозним буває струс мозку і які непоправні порушення він може спричинити. Таки поталанило, хоча біль у голові й крутіння в животі начебто свідчили про інше.

Попри біль і нудоту, Ківа з зусиллям стала на ноги, намагаючись розібратися, де перебуває. Була непроглядна темрява, і спершу виникла паніка, що вона осліпла через травму голови, а наступним страхом стало те, що її повернули до ізолятора. Але вона зосередила чуття й усвідомила, що це місце пахне по-іншому, відчувається по-іншому. Повітря було не свіжим, але й не огидним, як у Безодні. Було… вологим. Запліснявілим. Землянистим. Не тепло, але й не настільки холодно, як там, де вона провела два тижні, — тут була вогкість.

У Ківи по шкірі побігли мурашки, коли вона простягла руки, намацуючи те, що могло б підказати їй, де вона, чи послабити жахливу

здогадку

про це. Рухаючи руками, вона обережно почовгала вперед, але вже на другому кроці нога в чомусь заплуталась, вона перечепилась і сліпо впала.

Не на тверду долівку.

На щось і тверде, і м’яке водночас.

Це «щось» застогнало, коли на нього впала її вага;

заворушилося

.

То могло бути тільки одне.

Лише одна

людина

.

Ківа поквапилася від’єднати себе від Джарена в темряві, ненавмисне вдарила його ліктем, незграбно задкуючи, і вибила з нього ще один стогін.

— Вибач! — хрипнула вона. З усіх людей вона б найменше хотіла

вибачатися

перед ним, але то була автоматична реакція.

— Ківа? — хрипнув Джарен у відповідь. — Це ти?

Захотілось ущипливо відказати, мовляв, хто ж іще, але вона притримала язика і буркнула тільки:

— Так, я.

Ще один слабкий стогін, тоді шарудіння — Джарен сів.

— Голову наче розкололи, — простогнав він.

Ківа не відповіла, що їй так само. Вона взагалі не знала, що йому казати.

— Зажди, — мовив Джарен. — Просто дозволь мені…

Ківа відсахнулась і затулила обличчя, коли нізвідки спалахнув вогонь і якась летюча вогняна куля освітила простір довкола. Її очі засльозилися, звикаючи, а тоді во­на розгледіла, де вони, і це підтвердило її страхи.

— Ми в тунелях, — сказав Джарен, також це усвідомлюючи, його тон був майже спантеличеним.

Ківа подивилася на нього, наче вперше бачила. Принц, замаскований під в’язня, досі в тому одязі, в якому вона бачила його два тижні тому, тільки тепер заплямованому кров’ю.

Його

кров’ю. Якби вона не знала, хто він насправді, якби доказ цього не

плавав

у

повітрі

перед нею, вона нізащо не повірила б у таке.

— Ківо, ти мене почула? — запитав Джарен, дивлячись уже не на тунель, а знову на неї. Те, що він побачив на її обличчі, змусило його завмерти.

— Ти повинен був мені сказати.

П’ять слів з’явилися в неї з самої глибини. Звідти, де їх уже вісім днів підживлювали зрада та образа. Звідти, де крилися її біль і самота за десять років.

— Ківо…

— Повинен був

сказати

! — повторила вона, стаючи знов на ноги, готова до будь-чого.

Джарен вчинив так само, його обличчя було примарно-блідим і напруженим від болю, коли він із зусиллям став спершу навколішки, а тоді на рівні ноги. Ківа не простягла йому руку, опираючись будь-якому цілительському пориву в собі.

— Я збирався сказати, — мовив Джарен; йому так важко було звестися на ноги, що він задихався і притис руку до живота. Сперся плечем об вапнякову стіну, аби зібратися з силами і не впасти. — У саду, перед тим як ми знайшли Тіппа. Збирався сказати тоді.