Страница 116 из 140
Наарі було легко говорити, але вона не знала, що знала Ківа, — про її сім’ю, її історію. Ківа ж не могла не робити висновків, знаючи це. А пробачити? Неможливо.
— І ще... — сказала Наарі, і щось у її голосі змусило Ківу стиснутись, наче очікуючи удару.
Ще
одного
. — Тобі все одно треба постати перед останньою Ордалією. Але…
— Але що? — хрипко промовила Ківа.
— Але тебе триматимуть тут до того часу.
Ні
.
Останнє Випробування — аж через вісім днів. Ківа шість ледве пережила в Безодні. А
ще
вісім
…
— Повернусь, якщо мені вдасться, — сказала Наарі. — Цього разу пощастило, мені повернули борг, але я не впевнена… — її голос зійшов нанівець: вона не хотіла давати обіцянки, якої не могла дотриматися. Натомість простягла руку, аби стиснути Ківине плече, й цього разу Ківа не відсахнулася, потребуючи розради людським дотиком.
— До скорої зустрічі, — твердо сказала вартова, а тоді прослизнула у двері, й товстий камінь закрився за нею.
Лише коли навіть натяк на світло зник, Ківа осіла навколішки, попливла в морі темряви, на самоті зі своїми кричущими думками та зболеним серцем.
Світло, сліпуче світло наповнило Ківині очі, розбило темряву, в якій вона тонула, здавалося, цілу вічність, і грубий голос гаркнув:
— Підводься! Пора йти.
І вона знала: настав час її останньої Ордалії.