Страница 110 из 140
Глава 39
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Коли Ківа отямилась, її голова гула, а в основі черепа засів наполегливий, пронизливий біль.
Вона з зусиллям розплющила очі — простір довкола був темним і розмитим, перед очима все крутилося. Спробувала сісти, але знадобилося три спроби на те, щоб більше не лежати навзнак на холодній кам’яній підлозі.
— Ох, — простогнала вона тяжко, притискаючи руку до голови.
Заспокоюючи дихання, постаралась очистити розум, збагнути, де вона і чому.
Накрило хвилею адреналіну, коли вона пригадала.
Водна Ордалія.
Потоплення.
Джарен рятує їй життя.
За допомогою
магії
.
Наглядач Рук.
Далі нічого.
Серце гупало, ще більше розболілася голова, але також з’явилася необхідна ясність, і Ківі вдалося з тремтінням підвестися на ноги й нормально роздивитися кімнату, в якій вона перебувала. Камеру. Це була саме камера — малий порожній простір, оточений товстими кам’яними стінами, металеві двері; дуже тьмяний люмонієвий ліхтар давав якраз стільки світла, аби можна було хоча б щось бачити.
Ківа ніколи раніше не бувала в такій камері. Вона обмірковувала те, що знала про Заліндов, і в ній здіймався жах. З усіх будівель, що їх вона відвідувала як тюремна цілителька, лише в одну вона й ногою не ступала.
Вона була в блоці покарань.
Безодні.
Дряпання в металеві двері змусило її різко крутнутися в той бік, а тоді вона чимдуж позадкувала. Пульс бився дуже швидко, нерви в кінцівках стугоніли. Якби її сечовий міхур був у той час повний, вона б обмочилася — таким разючим був жах від того, з чим вона от-от мала зустрітися, від того, хто ступив у ті двері.
То не був Різник.
То не був навіть Кістяний.
Інший вартовий, якого Ківа не впізнавала.
Та відчувати полегшення було зарано, тим більше, що вартовий гаркнув:
— Ходи, цілителько! Потрібна твоя присутність.
Ківині ноги тремтіли, коли вона вийшла за чоловіком з камери в довгий кам’яний коридор. Уздовж стін було багато металевих дверей з рівними проміжками між ними, і вона чула плач і стогін, проходячи повз деякі. Джарен — за одними з них? Він поранений?
Повітря пахло страхом: кров, піт, блювота тощо. До горла підступила жовч, але Ківа зусиллям проковтнула її й почала дихати через рот, намагаючись не звертати уваги на крики, які лунали в її вухах.
— Сюди, — сказав вартовий, його рука стискала її плече, наче не даючи втекти.
Він відчинив двері — ці вже були дерев’яні, — і вони зайшли в кімнату.
Та була більша, ніж камера, з якої Ківа щойно вийшла, достатньо велика навіть для того, аби кілька людей вільно рухалися по ній. Стіни так само були з товстого каменю, а підлога ледь нахилялася до центру, до маленького стоку посередині кімнати, в який повільно стікала свіжа кров…
…кров Джарена, прив’язаного до бичувального стовпа: голова нахилена, а спина — місиво з глибоких червоних порізів.
—
Ні
! — зойкнула Ківа, її коліна підігнулися. Лише міцна хватка вартового вберегла її від падіння.
Джарен ледь ворухнувся, реагуючи на її голос, наче намагався підвести голову, але знесилився до того, як йому вдалося це зробити.
— Добре, ти тут.
Ківа дерев’яно повернулася до чоловіка, який тримав батіг. Бліді очі Різника світилися від садистичного задоволення, він шкірився на все червонясте обличчя й перекочував у руках «дев’ятихвосту кішку».
— Ти саме вчасно, побачиш найкращу частину, — продовжив він, повільно наближаючись до Джарена.
— Ні, будь ласка! — заблагала Ківа, кидаючись уперед. Їй вдалося зробити тільки один крок до того, як вартовий смикнув її назад, охоплюючи другою рукою ззаду довкола талії.
— Но-но-но! — прошепотів він їй на вухо, з рота несло гнилою рибою. — Ти лишаєшся тут. У першому ряді.
— Не хвилюйся, цілителько, — погукав до неї Різник. — Ми просто розважаємося. Тобі сподобається, от побачиш.
І без попередження він розмахнувся і вдарив, «дев’ятихвоста кішка» просвистіла в повітрі… і вгризлася в Джаренове тіло.
Тіло хлопця шалено сіпнулося, вирвався стогін, а тоді Джарен безсило завалився на стовп, який був єдиним, що його підтримувало.
Ківині очі наповнилися сльозами, а тоді ринули потоком, коли Різник знову замахнувся.
— Не треба! — закричала Ківа, її голос зламався. —
Стій
!
Але Різник не слухав.
— СТІЙ! — кричала Ківа, коли батіг удруге летів у повітрі. — СТІЙ!
БУДЬ
ЛАСКА
!
ЗУПИНИСЬ
!
Вона знову й знову кричала, але вартовий лишався глухим до її благань і бив Джарена батогом по спині.
Знову.
І знову.
І
знову
.
У відчаї Ківа почала боротися з вартовим, який її тримав, пручалась у його руках, аби вибратися, дістатися до Джарена. Але марно — вартовий був сильним, його хватка — надто міцною, і він змушував її спостерігати за тим, як Різник продовжує тортури, перетворює Джаренову плоть на слизьке місиво.
Коли Різник нарешті відійшов, Ківа відкрито хлипала, її голос був хрипким від благань зупинитися.
А тоді він звернув до неї погляд своїх блідих очей.
У неї не лишилося місця для переляку, поки він розмашисто крокував до неї, а його шкіра й одяг були забризкані дрібними цятками Джаренової крові, яка ще й капала з батога. Відчувала вона тільки лють. І страх. Але не за себе — за Джарена, який лишався прив’язаним до стовпа. Нерухомо.
— З ним усе гаразд. Загоїться, — байдуже кинув Різник, підійшовши. — Рук наказав зробити відчутно, але без непоправної шкоди.
Він мав розчарований вигляд, а Ківа подумала, що більшої огиди вже не відчує.
Не в змозі бачити Різникове заляпане червоним обличчя, вона дивилася на батіг.
Крап
,
крап
,
крап
. Джаренова кров крапотіла на підлогу, і в Ківі здіймалася нудота.
Різник захихотів, простяг руку і вхопив Ківу за підборіддя — болісна хватка його пальців змусила її подивитися на нього.
— Не хвилюйся, цілителько. Рук сказав тебе не чіпати. — На його обличчі з’явився злісний вишкір. — Він подумав, що змусити тебе дивитися стане більшим покаранням. — Вільною рукою він витер сльозу з її щоки, його вишкір став ще ширшим, коли вона спробувала відсахнутись, і пальці на її підборідді зімкнулися дужче. — Схоже, так і є. — Він знову захихотів, а тоді поглянув на вартового в неї за спиною. — Наглянь за її дружком. Якщо хоча б ворухнеться… — Різник передав закривавлений батіг, і вартовий узяв його, киваючи.