Страница 111 из 140
У Ківи не лишилося слів, не лишилося криків, коли Різник відпустив її підборіддя і вчепився в плечі, аби зусиллям розвернути. Вона навіть не відчула полегшення від того, що її не відшмагають наступною, бо Рук мав рацію щодо покарання: спостерігати гірше. Її мета в житті — зцілювати людей, а не робити їм боляче. І от Джарен страждає не просто
через
неї, а
замість
неї.
— Рухайся, цілителько, — наказав Різник, штовхаючи її до дверей.
Вона, спотикаючись, рушила з ним, наче в маренні, неспроможна збагнути, що їй тепер робити, як тепер почуватись, адже в думках лише раз за разом повторювалося те, як батіг б’є Джарена знову і знову.
Незадоволений її темпом, Різник міцно обхопив її зап’ястя рукою і потягнув Ківу коридором. Його долоня була вогкою, і коли Ківа подивилася на місце дотику, їй стало погано від вигляду Джаренової крові тепер і в неї на шкірі.
— Швидше! — прогарчав Різник, злісно смикаючи її за собою.
— Куди ти мене ведеш? — нарешті вдалося проскреготіти Ківі.
— Є різні тортури, ти в курсі? — повідомив він буденним тоном і продовжив тягти її за собою. — Є фізичні, як оце я щойно розважався з твоїм кавалером.
Розважався. Різник називав те, чим він щойно займався,
розвагою
.
— Він не мій кавалер, — хрипко прошепотіла Ківа, а гучне
хльость
,
хльость
,
хльость
, із яким батіг падав на Джаренову шкіру, далі лунало у вухах — спогад відмовлявся танути.
— А є ще психологічні, — продовжив Різник, який не помічав бурі в її душі. Або насолоджувався нею. — Рук сказав мені не мучити тебе лише фізично. — Коротка зубата посмішка. — Нічого більше він не згадував.
Вартовий замовк, аби дати їй це збагнути, але Ківа була надто ошелешена для тривоги. Лише дивилася на кров у Різника на руках, ногах, грудях, обличчі.
Так багато крові.
Її провина… то все Ківина провина.
— Ти… — вона ледве могла запитати, але мусила знати, тож таки хрипко вимовила: — Ти збираєшся його вбити.
Різник засміявся:
— О ні.
Ківа аж обм’якла від полегшення.
— Але коли він отямиться, то пожалкує, що я цього не зробив.
У Ківи на очах забриніли сльози, уява виривалася з-під контролю, коли вони нарешті дісталися до кам’яних сходів. Різник потягнув її ними вниз, а тоді вниз іще одними сходами. Тут повітря було холодним, пахло ще гірше, наче всі страждання згори просочилися під землю й лишилися там як примари.
— Знаєш, чого це місце називається Безодня? — запитав Різник, коли нарешті різким шарпанням зупинив її перед ще одними дверима — ці вже були з товстого, непробивного каменю.
Ківа відчула порожнечу всередині, страх за Джарена погрожував переповнити її. Але також, дивлячись на ці двері, Ківа відчула різкий страх за себе.
У неї не було шансу відповісти Різникові до того, як він відчинив двері і штовхнув її в геть чорний простір за ними, сповістивши:
— Ти от-от дізнаєшся.
А тоді — темрява.