Розлучення

— Можливо, — каже вона, — а може, Лорейн якось це влаштувала. Викрадачеві було б логічно вивезти дитину за межі штату, перш ніж щось робити, але якщо вони знали, що з Лорейн все вийде, то, можливо, спочатку звернулися б саме до неї. У будь-якому разі, мені стало цікаво, тож я почала шукати в базі даних за кілька тижнів до і після зникнення Домініка. І ось що найдивовижніше… — Вона робить паузу. — Було свідоцтво про народження хлопчика на ім’я Теодор, видане приблизно через тиждень після зникнення Домініка, а ім’я матері — Наомі Паксон. Те саме прізвище, що й у Лорейн!

— Ти… ти думаєш, вони родичі?

— Так! Я перевірила свідоцтво про народження Наомі Паксон, і Лорейн — її мати.

Я сиджу, намагаючись осмислити цю інформацію. Чи можливо, що це якось пов’язано з Домініком? Чи, може, Наомі Паксон знайшла Домініка в машині Клея й забрала його собі, а потім попросила матір оформити свідоцтво про народження, офіційно заявивши, що дитина її?

— А батько вказаний? — запитую я.

— Так. Батько — Джеремі Рот.

Я обмірковую цю інформацію. — Не знаю, Лола, — кажу я. — Не хочу давати собі марних надій. Це просто здається таким… малоймовірним.

— Але це варто перевірити, чи не так?

Надія в голосі Лоли зачіпає мене за живе. У ті місяці після зникнення Домініка я завжди сподівалася, що він з’явиться. Звісно, я й досі так відчуваю, але стала реалістичнішою. Не думаю, що мій зниклий син якось просто впаде мені на коліна.

Але мені бракує того відчуття надії. Мені бракує того відчуття, ніби я справді можу його повернути, ніби одного дня я зможу знову обійняти його.

Йому було б п’ять років. Він і досі достатньо малий для того плюшевого слоника, якого я беру з собою куди б не переїжджала з того дня, як він зник.

— Ти права, — кажу я. — Варто це перевірити.