Розлучення

51

______

Навіть коли твоя дитина зникає, ти ніколи не перестаєш бути матір’ю.

Домінік був зі мною два тижні. Я любила його більше, ніж, як мені здавалося, взагалі можливо любити іншу людину. А потім, після цих двох тижнів, він зник.

Минуло майже п’ять років з часу зникнення Домініка, але я не здалася. Навіть близько не здалася. Після його зникнення я місяцями не відходила від поліцейського відділку, благаючи їх шукати його. Але коли вони нарешті сприйняли мене серйозно і визнали, що він справді існував, ситуація пішла на гірше. Вони почали припускати, що Клей, можливо, насправді вбив Домініка (через недбалість або щоб позбутися тягаря), а потім позбувся його тіла.

Вони були настільки переконливими, що я теж почала в це вірити.

Вони залучили собак-шукачів трупів для обшуку околиць, і я ледь спала протягом наступних кількох тижнів. Я постійно чекала дзвінка з повідомленням, що знайшли тіло мого сина, але цей дзвінок так і не пролунав. Вони так і не знайшли його.

Я ніколи не втрачала надії на Домініка, але мені також довелося певною мірою відпустити цю ситуацію. Якби я цього не зробила, я б провела кожну хвилину, шукаючи його, аж поки врешті не померла б з голоду на вулиці. Один мій друг запропонував мені роботу на Північному Сході, і з моїм кримінальним минулим я не могла собі дозволити відмовитися. Коли я переїжджала, не було сенсу брати з собою його колиску та дитячий одяг, тож я все це віддала на благодійність. Я вирішила, що коли я його знайду, він і так буде завеликим для цих речей. Єдине, що я зберегла, це іграшковий слоник, якого я планувала подарувати йому, коли ми знову зустрінемося.

І ми

обов’язково

знову зустрінемося.

Клей відбув термін у в’язниці за зберігання наркотиків, і коли вийшов, намагався зі мною поговорити, але я відмовлялася відповідати на всі його дзвінки й не відчиняла двері, коли він з’являвся біля моєї квартири. Він впав на коліна й благав мене про пробачення, ридаючи, що не може жити без мене, але я не могла навіть поглянути на нього, не кажучи вже про те, щоб пробачити його. У кращому разі він не захистив Домініка від викрадення. У гіршому — міг його вбити.

Після того як я виїхала зі Сент-Луїса, я його більше ніколи не бачила. Кілька років тому я почула, що він помер від передозування. Я не здивувалася. Я навіть не потрудилася піти на його похорон і не пролила жодної сльози. Якби я думала, що це поверне Домініка, я б сама його вбила.

Вакансія була в Нью-Йорку, де я деякий час працювала зі своєю подругою, а потім переходила з однієї роботи на іншу. Кожна моя квартира була справжньою дірою, а зарплату я отримувала за мінімальним ставкою. Бували дні, коли я так сильно хотіла дозу, що це було фізично боляче, але Домінік тримав мене на чистому. Якби я знову почала вживати, я б ніколи не змогла знайти свого сина. А моє чуття підказувало мені, що він десь там і що я йому потрібна.

Зараз у мене є хороша робота в родині Сімінгтонів: я займаюся хатніми справами та допомагаю доглядати за їхніми двома дітьми. Діти чудові, і я намагаюся не думати про те, що наймолодшому лише трохи більше років, ніж було б Домініку. Тобто, трохи більше, ніж

є

Домініку. Єдиний мінус цієї роботи — це Кеті, економка, яка мене ненавидить. У перший тиждень роботи ми з дітьми накоїли безлад на кухні, випікаючи печиво, і я справді мала намір там прибрати, але після того, як витягла їх обох із ванни, щоб змити борошно з волосся, я про це зовсім забула. Що ще гірше, Максим Сімінгтон вилаяв Кеті за те, що вона залишила кухню в безладі, перш ніж я встигла пояснити всім, що це моя провина. Після того, як її вилаяли, Кеті не може мені пробачити. Вона постійно розповідає Роні Сімінгтон, що я фліртую з її чоловіком, намагаючись домогтися мого звільнення. На щастя, Рона цьому не вірить.

Вночі мені сниться Домінік. Мій син досі живий. Я знаю, що так має бути. Якби він помер, я б це відчула. Це було б так, ніби хтось відрізав мені ногу; я б це помітила. Те, що його зараз немає поруч зі мною, ще не означає, що його немає десь там.

Іноді я мрію про його життя. Уявляю, що його усиновила якась багата пара, і він має все, про що тільки міг мріяти. Це набагато приємніше, ніж думати про те, що він мертвий і похований у землі.

Я завжди жила від зарплати до зарплати, але одного дня я все-таки назбираю достатньо грошей, щоб найняти приватного детектива, який допоможе його знайти. Але зараз я навіть не можу назбирати достатньо, щоб полагодити тріснуте заднє крило.

Поки я їду до школи дітей, мій телефон починає дзвонити. Я поглядаю на екран, і там миготить ім’я «Лола». Я здригаюся, як завжди, коли вона дзвонить. Лола є частиною мого колишнього життя, до якого входив і Домінік. Розмовляти з нею боляче.

Але з іншого боку, вона колись була моєю найкращою подругою. Вона була єдиною, хто мене підтримав, коли Домінік зник, а Клей сидів у в’язниці. Тож я вмикаю гучний зв’язок.

— Ронні? — каже вона.

— Ага, — кажу я, не відриваючи погляду від дороги. Тут люди їздять, наче божевільні. — Усе гаразд?

— Так, але… — Її голос звучить високим і схвильованим. — Ронні, у мене, можливо, є зачіпка щодо Домініка.

Що?

У мене небагато часу, перш ніж треба забрати дітей, але я з’їжджаю на узбіччя. Беру телефон і притискаю його до вуха. — Що з Домініком?

— Не хочу, щоб ти надто сподівалася, — каже вона, — але пам’ятаєш, як я розповідала тобі, що влаштувалася на роботу в мерії, у відділі архівів?

У Лоли життя складається досить добре. Як і я, вона позбулася залежності, досі живе в Сент-Луїсі, де знайшла пристойну роботу, і вона заручена. Але найбільше я заздрю їй за те, що вона не бачить щоночі кошмарів про той момент, коли вона відчинила двері машини Клея, лише щоб побачити порожнє заднє сидіння. — Так… — кажу я.

— Ну, ось ця жінка на ім’я Лорейн Паксон, яка раніше тут працювала, щойно пішла на пенсію, — каже вона, — і я почала розмовляти про неї з іншою жінкою, яка тут працює, і та розповідала мені всі ці історії про сумнівні речі, які Лорейн колись робила. Наприклад, якщо тобі потрібна була якась довідка, але в тебе не було всього необхідного, ти просто підкидав Лорейн кілька баксів, і вона все влаштовувала.

— Гаразд…

— Тож я почала думати про Домініка, — продовжує вона, — і про те, що якби хтось

справді

викрав його й хотів видати, ніби він належить їм, то їм знадобився б сертифікат про народження, правда? Але їх важко отримати поза межами лікарні, бо потрібні докази вагітності та пологів.

— Вони могли просто дістати підроблений, — зауважую я.