Розлучення

49

______

Я прокидаюся з переляком.

Коли я передала Домініка Клею, було ще рано вранці. А тепер сонце вже опустилося на небі. Скільки я спала? Мабуть, щонайменше шість чи сім годин.

Боже, як же це було приємно. Майже розкішно. Я вже навіть не почуваюся як зомбі.

Я потягуюся, підводячись у ліжку, кручу шиєю по колу, а потім у зворотному напрямку. Потім тихо підходжу до колиски Домініка, сподіваючись побачити його там міцно сплячим, з маленьким круглим животиком, що піднімається й опускається з кожним подихом.

Але колиска порожня. Ну, за винятком плюшевого слоника.

По спині пробігає мурашка страху, але потім я згадую, що Клей взяв його з собою на прогулянку. Можливо, вони ще не повернулися. Або ж Клей тримає його на руках у вітальні. У будь-якому разі, Домінік у безпеці, він зі своїм батьком.

Я відчиняю двері до вітальні, і бачу, що Клей міцно спить на нашому дивані. Я підходжу до нього, цього разу не намагаючись бути тихою, але він не тримає Домініка на руках. Я ніде не бачу Домініка.

Де він?

Серце в мене калатає в грудях, коли я буджу Клея, і не дуже м’яко. Йому знадобилася секунда, але врешті-решт він розплющив очі. Він позіхає, хоча я ще ніколи в житті не була такою бадьорою.

— Де Домінік? — питаю я його.

Він витягує руки над головою. — Хто?

Я ледь не дала йому в обличчя. — Де мій малюк, Клей?

Клей безтямно дивиться на мене. І тепер я бачу розгублений вираз на його обличчі та його звужені зіниці.

Чорт. Він знову вживав наркотики. Після того, як ми пообіцяли, що більше ніколи цього не робитимемо заради нашого сина.

Я могла б його

вбити

.

— Де Домінік? — Мій голос досяг істеричного тону. — Ти казав, що взяв його на прогулянку. Де він?

— Я… — Він чухає волосся, яке й так уже стоїть дибки. — Його тут немає?

— Ні!

— Тоді… — Його очі нарешті розширюються від переляку. — Чорт. Мабуть, я залишив його в машині…

Я навіть не чекаю, поки Клей спробує взяти себе в руки. Я взуваю тапочки й вибігаю через вхідні двері, мчу сходами вниз так швидко, що ледь не спотикаюся й не ламаю собі шию.

На щастя, я бачу машину Клея, припарковану в кінці вулиці. Мені здається, ніби я не можу надихатися, а ноги тремтять, коли я біжу туди щодуху. Я намагаюся заспокоїти себе думкою, що з Домініком, мабуть, усе гаразд. Клей, можливо, залишив його в машині, але він, безсумнівно, все ще там. Якби ми залишили в машині гроші чи наркотики, хтось би їх точно забрав, але ніхто не хоче немовля. І в машині не настільки спекотно, щоб він міг перегрітися, і не настільки холодно, щоб він міг замерзнути. З Домініком

все гаразд

.

Коли я добігаю до машини, я задихаюся, а в голові паморочиться. Я примружуюся, дивлячись крізь заднє вікно, і у мене стискається шлунок.

Домініка всередині немає.

І його автокрісла теж немає.

Ні.

Я просто дивлюся крізь те вікно, не знаючи, що робити. Домініка немає в будинку, і його немає в машині. Він

зник

. І я не можу придумати, де ще він міг би бути.

Клей біжить вулицею, слідуючи за мною до машини. Він заглядає всередину, бачить, що нашого сина там немає, і його обличчя тьмяніє.

— Ох, — каже він, ніби в трансі.

— Ти вколовся! — Я так сильно штовхаю його в груди, що він спотикається й відступає назад. — Ти клявся, що не будеш, а все одно це зробив! І зробив це, коли наглядав за нашим сином!

Він піднімає руки. — Ронні, крихітко, мені так шкода…

— Як ти міг? — виривається у мене, і я б’ю його кулаками по грудях.

— Я… я просто…

Він приймає мої удари, не знаючи, що сказати, але це не має значення, бо його слова нічого не означають. Зараз я його ненавиджу. Я б убила його голими руками, якби це могло повернути мені Домініка.

— Нам треба викликати поліцію, — кажу я.