Розлучення

45

______

Що Езра тут робить? Я думала, що він, можливо, заїде до мене додому після роботи, але не розумію, чому він прийшов саме

сюди

.

— Наомі! — кричить він крізь двері. — Твоя машина стоїть на подвір’ї! Ти там?

Чорт.

Я стою так добру хвилину, затамувавши подих і сподіваючись, що він здасться, але він просто продовжує стукати у двері. Він не піде, це очевидно, і незабаром він приверне увагу сусідів. Найкращий варіант — відчинити йому двері й спробувати придумати якесь розумне пояснення, чому я тут. Він, можливо, не повірить, але він мій адвокат, і я не думаю, що він мене здасть.

Сподіваюся.

Я прочиняю двері настільки, щоб побачити стурбоване обличчя Езри, яке визирає на мене. — Привіт, — кажу я.

— Наомі. — Він виглядає настільки розгубленим, що мені майже хочеться простягнути руки й обійняти його. — Що ти тут робиш?

— А що

ти

тут робиш? — відрізаю я.

Він штовхає двері, щоб відкрити їх до кінця, і мені доводиться його впустити. Він заходить у будинок, обережно озираючись, із глибокою зморшкою між бровами. Він досі в тому самому дешевому костюмі, який, мабуть, носив сьогодні в суді, але без піджака, з розстебнутою краваткою на шиї.

— Я шукав

тебе

, — каже він приглушеним голосом. — Я закінчив справи в суді на сьогодні, а потім заїхав до тебе, щоб перевірити, ну, знаєш, чи все гаразд. Але тебе там не було, і тоді я згадав, що твоя машина, мабуть, тут, тож подумав, що ти пішла за нею. Тож я зачекав, але коли ти не повернулася, вирішив зазирнути сюди. І тоді я побачив твою машину…

— Так, — підтверджую я, намагаючись допомогти. — Це моя машина.

Він оглядає передпокій, шукаючи ознак того, що тут, крім мене, є ще хтось. Мені страшно пускати його далі в будинок, бо не хочу, щоб він почув, як Вероніка намагається покликати на допомогу.

— Я не розумію, — каже він. — Чому ти тут? Де Джеремі?

— Він у відрядженні, — кажу я, вдячна, що хоча б у чомусь можу сказати йому правду. Я відчуваю провину, брешучи Езрі після всього, що він для мене зробив. — У Бостоні.

— Ох. — Він дивиться на мене, чекаючи на подальші пояснення. Коли я нічого не кажу, він запитує: — То чому ж

ти

тут?

— Ну, він попросив мене приглянути за Тедді, поки його не буде.

— Джеремі попросив тебе приглянути за Тедді? — Він хмуриться. — Вчора він подав заяву на тимчасовий захисний наказ, а сьогодні попросив тебе

посидіти з дитиною

? Це звучить дивно.

Я знизую плечима. — Мабуть, він був у відчаї.

Езра вивчає моє обличчя, шукаючи підказки, що вказують на правду. Він точно мені не вірить. Що б там не говорили про нього, він справді розумний хлопець, і він розуміє, що тут щось не сходиться. Але нічого страшного, якщо він мені не вірить. Головне, щоб він не знав, що насправді відбувається в цьому будинку.

— У будь-якому разі, — кажу я, — дякую, що завітав, але я в порядку. Поговоримо іншим разом.

Я поклала руку йому на плече, намагаючись м’яко підвести його до дверей. Він завагався, а потім дуже неохоче дозволив мені це зробити. У глибині душі він, мабуть, розуміє, що щось не так, але так сильно хоче мені повірити. І, ймовірно, мені б вдалося вивести його через парадні двері без пригод, якби не те, що саме в цей момент почалися справжні крики.

До цього моменту крики Вероніки приглушувала клейка стрічка, якою я заклеїла їй рот. Але я

знала

, що стрічка вже втратила більшу частину своєї клейкості, і вона, мабуть, зняла її, бо тепер я чую її голосно й чітко. Ми двоє чуємо.

— Допоможіть! — кричить вона. — Будь ласка, допоможіть мені!

Езра широко розплющив очі. — Наомі? Що, в біса?

Він більше не дозволяє мені вести його до дверей. Він змінив напрямок і повертається до вітальні, де її плач лише посилюється. Тільки от він не може до кінця збагнути, звідки саме долинає цей звук.

— Що це

таке

? — Він виглядає переляканим. — Що відбувається, Наомі?

— Послухай, — кажу я, стаючи перед ним, щоб не дати йому далі роздивлятися навколо. — Це не… Я нічого поганого не зробила. Це просто⁠...

— ДОПОМОЖІТЬ!!!!!

Ох, чому вона не замовкне? — Езра, будь ласка… просто зачекай секунду…

Але Езра мене вже не слухає. Він визначив, звідки доносяться звуки, і тепер прямує прямо до дверей підвалу. Але я швидша, і я стрибаю перед ним, перекриваючи йому шлях.

Він примружує очі, дивлячись на мене, а крики стають дедалі гучнішими. — Відійди.

— Езра…

— Зараз. Негайно.

По його погляду я розумію: якщо я не відійду від дверей, він силою мене відсуне. Тож я відступаю вбік і даю йому можливість повернути ручку.

Він раптово зупиняється, коли по сходах доноситься пронизливий крик. Шум тепер настільки гучний, що немає жодних сумнівів, звідки він лунає. Він кидає на мене здивований погляд, а потім знову повертається до сходів.

Це справді погано. Коли Езра знайде зв’язану Вероніку, йому доведеться викликати поліцію. І цього разу, коли мене відвезуть до в’язниці, мене вже не випустять під особисте зобов’язання. Я змарнувала будь-який шанс отримати опіку над своїм сином. Мені пощастить, якщо я після цього ще коли-небудь його побачу.

Чому Езра мусив сюди прийти? Він усе зіпсував.

Є лише один спосіб виправити ситуацію. Є лише один спосіб не дати йому подзвонити в поліцію і не допустити, щоб мене відвезли до в’язниці. Є лише один спосіб зберегти свого сина. Я не хочу цього робити, але це єдиний варіант, що в мене залишився.

Тож перш ніж Езра встигне зробити крок вниз по сходах, я кладу руки йому на спину й штовхаю щосили.