Розлучення

46

______

Езра важко падає.

Він не тримався за поручні, і я застала його зненацька. Не те щоб хтось очікував, що його зіштовхнуть зі сходів, але його ноги не стояли на землі так міцно, як могли б. До того ж, йому не слід було пропускати стільки прийомів їжі під час роботи. Якби він важив на 20 кілограмів більше, я не впевнена, що він би так впав.

Його падіння по крутих сходах здається вічністю. Я навіть не можу на це дивитися. По дорозі я чую гучний тріск, наче ламається кістка, а може, й кілька кісток, а потім, коли він нарешті докочується донизу, лунає огидний глухий удар. Лише тоді я наважуюся поглянути.

Езра лежить обличчям донизу внизу сходів. Його кінцівки розкидані навколо, а права нога викручена під неприродним кутом. І він дуже, дуже нерухомий.

Вероніка перестала кричати під час падіння зі сходів. Але щойно Езра впав на підлогу, вона почала плакати, ніби їй до нього є якась справа.

Це твоя вина!

Я хочу крикнути на неї. Якби вона просто тримала язик за зубами, він би пішов, і нічого з цього б не сталося.

Я повільно спускаюся сходами, майже боячись дістатися донизу. Продовжуючи спускатися, я помічаю калюжу темно-червоної крові, що розтікається навколо голови Езри. І він зовсім не рухається.

Навіть його груди не ворушаться.

Він мертвий. Він точно мертвий. Як лікар, я маю це знати.

Я різко обертаюся, щоб поглянути на Вероніку. Їй якось вдалося зняти клейку стрічку з губ, хоча її кінчик все ще звисає з куточка рота. Вона так сильно плаче, що ледве може дихати.

— Припини плакати! — гримаю я на неї. — Це все твоя вина!

Вона піднімає обличчя, змочене сльозами, і дивиться на мене. Раніше я бачила у її очах лише страх, але тепер бачу щось інше.

Ненависть. Киплячу ненависть.

Це вперше, коли я бачу, як вона дивиться на мене таким поглядом. Я не розумію. Чому

вона

має ненавидіти

мене

?

Саме вона

вкрала все, що для мене дорого! А я лише підстригла їй волосся. Звісно, я планую зробити набагато більше, ніж це, але це привід для неї

боятися

мене, а не ненавидіти. Вона зможе ненавидіти мене через кілька місяців, коли дивитиметься в дзеркало на своє зіпсоване обличчя.

А зараз вона намагається щось сказати, але їй це важко, бо вона ледь може перевести подих крізь ридання. — Ти… вкрала… його… — виривається з її вуст.

Про що вона взагалі говорить?

Я

вкрала Джеремі у

неї

? Мабуть, вона досі під кайфом від героїну чи чогось такого. — Я не крала Джеремі, — відрізаю я. —

Ти

вкрала його в мене!

Вона кидає на мене ще один погляд, настільки сповнений гніву, що я здригаюся. — Не… Джеремі, — каже вона.

Я збентежено хитаю головою. — То про кого ти говориш?

— Мій… мій син!

Тепер моя черга витріщатися на неї. Наші погляди зустрічаються, і вона відмовляється відвернути очі.

Ох. Це навіть гірше, ніж я уявляла.

Тепер мені справді доведеться її вбити.