Розлучення

44

______

Коли я повернулася вниз, Вероніка просунулася далі, ніж я думала.

Вона якось примудрилася сісти й пересунулася через весь льох. Вона ще не піднялася по сходах, але я можу уявити, що це було б її наступним кроком, якби я її не спіймала.

— Вероніка, — кажу я попереджувальним тоном. — Що ти, по-твоєму, робиш?

У її очах з'являється вираз жаху. Вона справді думала, що їй це зійде з рук без жодних наслідків.

І тепер вона заплатить за це. Вона буде страждати за кожну жінку, яку чоловік кинув заради дівчини, молодшої за неї на понад десять років. Вона буде страждати за кожну матір, у якої дитину відібрали в суді за опіку. Я зроблю Вероніку прикладом для

всіх

нас.

Я роблю це не для розваги, але не можу заперечувати, що частина мене отримає від цього задоволення.

Спочатку я маю відтягнути її від сходів. Оскільки раніше це так добре спрацювало, я хапаю її за ноги й тягну через кімнату. Вона намагається мене копнути, але їй це важко зробити зі зв’язаними разом щиколотками. Мушу сказати, вона більш задириста, ніж я думала. Але у мене є передчуття, що те, що станеться далі, значною мірою позбавить її бажання боротися.

Вона видає низький стогін, і я не впевнена, чи це через те, що незавершена підлога така незручна, чи тому, що вона розуміє: програла. Нарешті я кидаю її ноги на іншому кінці підвалу, ближче до полиць із вином. Це ідеальне місце.

Потім я вимахую ножицями.

Вероніка вдивляється в лезо в моїй руці й щосили намагається закричати. Крик виходить таким приглушеним, що це майже смішно. Вона, мабуть, думає, що я збираюся її вбити, але це не так. Хоча до кінця усього цього вона, можливо, пошкодує, що я цього не зробила.

Однак одне можна сказати напевно: вона ще дуже пошкодує, що зв’язалася з моїм чоловіком.

Я накидаюся на неї, піднімаючи лезо ножиць у руці. Мабуть, слід почати з її очей, бо після того, як я її осліплю, вона ніколи не вибереться звідси самостійно. Хоча, з іншого боку, вона може знепритомніти, якщо я це зроблю. Я не дуже хочу, щоб вона знепритомніла й пропустила все. А ще гірше, вона не зможе на це дивитися.

Тоді, поки я розмірковую над наступним кроком, дзвонить дверний дзвінок.

Моя перша думка, що це Джеремі, хоча це не має сенсу, оскільки він написав у повідомленні, що приземлився в Бостоні, та й навіщо йому дзвонити у двері? Він би просто відімкнув двері й зайшов би всередину. Тож це не може бути він.

Але хто ж це?

Інстинкт підказує мені, що слід проігнорувати дзвінок. Може, це кур’єр приніс посилку? Хто б це не був, він, мабуть, піде геть.

Але потім дзвінок лунає знову, а за ним чути гучні удари у двері.

Чудово.

Гаразд, я просто піду подивлюся, хто це. Не хочу, щоб якийсь цікавий сусід викликав поліцію, бо почув якийсь шум. Хто б це не був, може, я зможу швидко й легко його прогнати, а потім повернутися до того, що мені треба тут робити. Зрештою, я не хочу поспішати.

Вероніка виглядає так, ніби ось-ось знепритомніє від полегшення, коли я починаю відступати від неї. Але вона з’їхала з глузду, якщо думає, що я відмовилася від свого плану. Вона отримала відстрочку, але вона триватиме недовго.

Я піднімаюся сходами назад на перший поверх будинку. Вийшовши з підвалу, я обережно зачиняю за собою двері. Якщо стояти біля дверей, ледь-ледь можна розчути приглушені протести Вероніки, але з боку вхідних дверей їх точно не чути.

Я тихо підкрадаюся до вхідних дверей, сподіваючись побачити, хто там, не даючи зрозуміти, що я тут. Хто б це не був, він і далі стукає у двері, не виявляючи жодних ознак того, що збирається здатися. А потім лунає голос:

— Наомі! Наомі, ти там?

Ох. Це

Езра

.