Розлучення

41

______

Клейка стрічка лежить саме там, де ми завжди її зберігали, у коморі біля кухні.

До того часу, як я повертаюся до Вероніки з рулоном сріблястої стрічки, вона вже починає трохи ворушитися, а це означає, що я не можу втрачати ні секунди. На жаль, у коморі волого, і стрічка втратила частину своєї клейкості. Тож коли я зв’язую їй зап’ястя, я обмотую стрічку кілька разів, щоб переконатися, що їй не буде легко звільнитися. Вона все ще досить непритомна, тож мені також вдається без особливих зусиль зв’язати їй щиколотки.

Я розглядаю Вероніку, що лежить на підлозі зі зв’язаними щиколотками та руками. Ну, принаймні вона нікуди не піде й не подзвонить нікому. Але я не впевнений, чи вона захоче слухати те, що я маю сказати.

Я відриваю ще один, менший шматок стрічки від рулону й притискаю його до її губ. Гаразд, тепер вона

мусить

слухати.

Але я все ще трохи хвилююся, що Тедді вирішить спуститися вниз або, можливо, підслухає нашу розмову зі своєї спальні. Цей будинок чудовий, але він не дуже звукоізольований. Я не знаю, що станеться, якщо Тедді підслухає нашу розмову, і, чесно кажучи, я не хочу цього знати. Якщо ми з Веронікою будемо розмовляти, то це не може бути у вітальні.

Тоді мій погляд переходить на двері до підвалу.

Це було б ідеально. Вони теж не звукоізольовані, але Тедді ніколи нас не почує з двох поверхів вище. Ми з Веронікою зможемо довго розмовляти, а Тедді не почує ні слова.

Він навіть не почує її, якщо вона закричить.

Вероніка стогне на підлозі, але її очі все ще заплющені. Краще зробити це, поки вона ще майже непритомна. Коли вона прокинеться й почне пручатися, все це буде набагато складніше.

Я відчиняю двері до підвалу, і той знайомий затхлий запах наповнює мої ніздрі. Я вмикаю світло, якого вистачає лише для того, щоб Джеремі міг прочитати етикетки на пляшках зі спиртним. Це, власне, ідеально.

Тепер як мені затягнути Вероніку туди?

Хоча вона вища за мене, але дуже худа. Я пробую, хапаючи її за щиколотки й тягнучи по підлозі, і це насправді виявляється легше, ніж я думала. Хоча я трохи хвилююся, щоб не пошкодити собі спину. Тягнути непритомну жінку в підвал було б

настільки

легше, коли мені було двадцять. Ще один мінус старіння, якого я навіть не очікувала.

Проте, коли ми добираємося до сходів, стає набагато легше, бо тепер мені допомагає сила тяжіння. Спочатку я намагаюся йти повільно, щоб не зачепити її головою об кожну сходинку, але потім усвідомлюю, що це, можливо, й на краще. Чим більше вона буде розгублена, коли прокинеться, тим краще.

Підвал будинку частково облаштований. Там є лише одна стельова лампа, через що у кімнаті завжди напівтемно, тим більше що вікон теж немає, адже світло є ворогом вишуканого вина. Джеремі колись прочитав мені лекцію з цього приводу, нудно розповідаючи про те, як вино легко псується під впливом сонячного світла, температури та вологості, і саме тому його потрібно зберігати так ретельно. Щоб забезпечити потрібну температуру, він також встановив систему охолодження, яка постійно підтримує в погребі ідеальні +12°С. Але крім вина Джеремі також має чималу колекцію міцних алкогольних напоїв, зокрема бурбон, шотландський віскі та ром. Він обожнює вино, але коли у нього був важкий день, немає нічого кращого, ніж келих шотландського віскі після того, як він покладе Тедді спати.

І я це знаю, бо він мій чоловік, і я кохаю його сильніше, ніж Вероніка коли-небудь зможе.

Підлога не оброблена, як і одна зі стін, а інша стіна повністю з коричневої цегли. Біля стін стоїть близько десятка винних стелажів, більшість із яких заповнені приблизно на три чверті.

У погребі прохолодно, тим більше що на мені лише легка кофта. Вероніка вдягнена лише у футболку, і на її руках з’являється гусяча шкіра. Схоже, холодне повітря, можливо, пробуджує й її, бо вона знову тихо стогне, хоча очі в неї все ще щільно заплющені.

Я хвилину дивлюся на неї, як вона лежить непритомна на підлозі. Вона справді дуже вродлива,

надто

вродлива. Я навіть не можу повністю звинувачувати Джеремі в тому, що він закохався в неї. Ну, гаразд, так, можу. Але все одно. У мене таке відчуття, що незалежно від того, до якої домовленості ми дійдемо тут, у погребі, насправді нічого не зміниться. Джеремі ніколи не перестане її бажати, бо, ну, погляньте на неї!

Ти мусиш її позбутися.

У глибині голови до мене долинає хрипкий голос моєї матері. Я усвідомлюю, що, коли Вероніка лежить на підлозі, зі зв'язаними руками й ногами, позбутися її було б майже надто легко. Я могла б взяти ніж із кухні, встромити його їй у груди, і вона померла б, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Мене пробирає холод, який, як мені здається, не від системи охолодження.

Звісно, це все безглуздо. Я не вбивця. Що б я не зробила в своєму житті (і, чесно кажучи, не думаю, що робила щось

настільки

погане), я точно ніколи не зробила б

такого

. Я не збираюся вбивати Вероніку.

Але що, якби вона була не такою вже й гарною?

Цікаво, чи Джеремі досі тримає ножиці на тому самому місці.