Розлучення

42

______

Повернувшись нагору, я знаходжу гарну пару ножиць для обрізки кісток у блоці для ножів на кухні. Я ними майже не користувалася, тож вони гарні й гострі.

Вони підійдуть ідеально.

Я повертаюся у бік підвалу. Я залишила там світло увімкненим, але через дороге вино Джеремі там все одно не дуже добре видно. Я беру ножиці в праву руку за лезо, так як вчать тримати їх у школі, і спускаюся крутими сходами.

Коли я добираюся до низу сходів, Вероніка лежить саме там, де я її залишила, на підлозі. Але тепер її очі трохи прочинені. Вона здається трохи розгубленою, але коли вона помічає мене, її очі розплющуються до кінця. Вона раптом стає надзвичайно пильною.

Перше, що вона робить, це видає приглушений звук. Потім ще один, голосніший.

Вона намагається кричати.

— Привіт, Вероніко, — кажу я.

Їй вдається перевернутися на бік, хоча, здається, вона не може підвестися. Шкода, що я не прив’язала її міцніше. Взагалі-то, мені слід було прив’язати її до стільця. Але в підвалі немає стільця. Напевно, я могла б принести його сюди, але не впевнена, чи вистачило б мені сил підняти її на нього. Я б точно пошкодила собі спину. Я роблю все, що можу, враховуючи, що це досить далеко від того, як я очікувала, що складеться цей день.

Але нічого страшного. Вона нікуди не дінеться зі зв'язаними клейкою стрічкою руками і ногами. А Джеремі перебуває на безпечній відстані в зовсім іншому штаті.

— Вибач, що змушена так з тобою поводитися. — Я задумливо потираю підборіддя. — Хоча, насправді, я не

така

винна.

Здається, вона починає усвідомлювати безнадійність свого становища, і її очі наповнюються страхом. Вона намагається вирватися з ув'язнення, але марно. Вона не може звільнитися.

— Готова побитися об заклад, — кажу я, — що ти б хотіла мати щось подібне.

І тоді я повертаю ножиці так, щоб ручка опинилася в моїй долоні, а лезо стирчало назовні. Її обличчя смертельно блідне від виду того леза, і тепер вона починає борсатися й кричати, хоча це їй анітрохи не допомагає.

Зважаючи на все, що вона мені зробила, я не буду брехати й казати, що мені не приємно спостерігати за її жахом. Це навіть краще, ніж тоді, коли я дзвонила їй з того одноразового телефону й шипіла погрози їй у вухо. Я подумала, що не спала жодної нормальної ночі з того часу, як Джеремі мене покинув, тож чому вона має спати?

Коли я привела її сюди, у мене була ідея укласти між нами якусь угоду. Але тепер, коли вона тут, я не хочу з нею домовлятися. Я не хочу пропонувати їй гроші. Я просто хочу, щоб вона заплатила за те, що зробила.

— Ти маєш зрозуміти, що ти мені зробила. — Я не відриваю від неї погляду, шукаючи на її обличчі ознак каяття. — Для тебе це було лише зарплатою, а для мене це моє життя! Моя родина!

Її очі наповнюються сльозами. Мені аж хочеться зірвати клейку стрічку з її губ, щоб почути, як вона благає про прощення. Але я також боюся, що вона може мене вкусити, якщо я підійду занадто близько.

— Ти забрала в мене

все

, — продовжую я, відчайдушно прагнучи, щоб вона зрозуміла. — Ти вкрала все моє життя, і тобі навіть байдуже. — Я роблю паузу, ще міцніше стискаючи ножиці. — Ну що ж, я змушу тебе перейматися цим.

Я підходжу ближче до неї, а вона звивається, намагаючись відсунутися назад. Їй це трохи вдається, але цього замало. Вона не може втекти від мене, коли її щиколотки зв’язані між собою. Коли я опиняюся на відстані півметра від неї, я присідаю поруч. Вона виглядає абсолютно переляканою.

А знаєте, що дратує? Навіть коли вона виглядає так, ніби ось-ось зомліє від страху, вона

неймовірно

вродлива. Я сподівалася, що, можливо, коли я підійду до неї ближче, її пори здадуться величезними, або випливе якийсь інший недолік. Але єдиний недолік у неї — це застигла кров на потилиці, куди я вдарила її каменем Тедді.

Це просто так несправедливо. Адже вона ж ніяк не

заслужила

свою красу.

Мені здається цілком справедливим, що мені слід дозволити зрівняти рахунок.

— Знаєш, — кажу я їй, — єдина причина, чому ти подобаєшся Джеремі, полягає в тому, як ти виглядаєш. Якби ти не була такою гарною, він ніколи б так зі мною не вчинив.

Вона випускає ще один приглушений крик, намагаючись вивернутися з моїх рук.

Я пропускаю пальцями пасмо її довгого чорного, як вороняче пір’я, волосся. Воно таке ж м’яке й шовковисте, як і здається. Як їй вдається зробити його таким м’яким? Я не знаю, чи варто мені продовжувати з ножицями, чи краще попросити в неї поради щодо догляду за волоссям. Але я впевнена, що вони мені не допоможуть. Я впевнена, що в неї просто кращі волосяні фолікули.

Життя просто несправедливе. Ось чому іноді доводиться зрівнювати рахунок.

Я обмотую пасмо волосся навколо пальців і натягую його, доки вона знову не кричить. Беру ножиці й відрізаю його за міліметр від її черепа. Тепер вона плаче, ридаючи великими мокрими сльозами, що котяться по її порцелянових щоках. Але я навіть не зупиняюся, хапаю друге пасмо й відрізаю його теж.

Вероніка починає сильно вириватися на підлозі, що ускладнює стрижку. Я щільно обмотую ще одне пасмо навколо пальців, а вона так різко смикає головою, що пасма перетискають кровообіг у кінчиках моїх пальців. Невже вона справді думає, що це мене зупинить? Роздратована, я нахиляюся губами до її вуха й кажу: — Лежи спокійно, інакше це лезо вріжеться в твою шкіру.

Вероніка продовжує плакати й тремтіти, але слухається й лежить нерухомо, поки я й далі рубаю її волосся. Це навіть не займає багато часу; я, безперечно, ставлю на результат, а не на стиль. Мені все-таки вдається кілька разів зачепити її ножицями, від чого вона кричить ще голосніше. Але це не страшно, бо тут, внизу, її ніхто не чує.

І ось я закінчила. Чудове волосся Вероніки, яке вона, ймовірно, відрощувала роками, лежить акуратною купкою на підлозі підвалу. Без волосся Вероніка трохи схожа на стрижену вівцю. Її шкіра голови дуже бліда.

Я роблю крок назад, щоб помилуватися результатом своєї роботи. Вероніка вже не така вражаюче вродлива, тепер, коли її волосся майже зникло, і те, що від нього залишилося, стирчить нерівними пучками по всій шкірі голови. І, звісно, на додачу до цього вона все ще ридає, і її обличчя почервоніло та вкрилося плямами.

Але що найгірше?

Вона все ще справді гарна!

Джеремі не подивиться на неї й не вирішить, що вона йому більше не потрібна. Особливо якщо він пише їй у повідомленні, що

кохає

її. Очевидно, щоб це змінити, знадобиться набагато більше, ніж невдала стрижка. Набагато

більше