Розлучення

37

______

Наступну годину я провела, плачучи в тюремній камері.

У камері зі мною було ще кілька жінок, і жодна з них не була одягнена для дитячого дня народження. Але оскільки я ридала, вони залишили мене в спокої. Ніхто не хоче мати справу з жінкою, яка плаче, навіть якщо ти в тюрмі й тобі нічого робити.

Я облажалася. Я облажалася по-справжньому. Єдина річ, якою я перевершувала Джеремі та Вероніку, було те, що я була добропорядною громадянкою. А тепер у мене раптом з’явилася судимість. Чи буде суд? Я навіть не знаю. Припускаю, що Езра все мені розповість, коли витягне мене звідси.

Якщо

він мене звідси витягне.

Минуло близько чотирьох годин, коли офіцер заглянув головою в камеру. Я намагаюся не плекати надмірних сподівань, але тут він гукає: — Рот?

Я стрімголов підхоплююся на ноги. — Так, це я.

— Ви вільні, — бурчить він.

Ох, слава Богу. Езра — геній.

Але це не швидкий процес. Мені доводиться підписати купу документів, щоб мені повернули всі мої речі й я могла піти додому. Минає ще півгодини, перш ніж я закінчую. Я думала, що доведеться викликати таксі, оскільки моя машина залишилася в Джеремі вдома, але коли я виходжу в зону очікування поліцейського відділку, там на мене чекає Езра у зім'ятому костюмі без краватки, з неголеною щелепою. Він не посміхається.

Побачивши мене, він підводиться. — Ходімо. Давай виберемося звідси.

Я навіть не соромлюся своїх набряклих очей, коли йду за ним до його Ford, бо

ніщо

не виглядає так погано, як ця побита машина. На пасажирському сидінні у нього також лежить стос паперів, які він мусить перекласти на заднє сидіння. Я нарешті сідаю поруч із ним, тримаючи сумочку на колінах.

Езра вставляє ключ у замок запалювання й повертає його, але двигун лише закашлюється. Чудово. Моя удача стає дедалі кращою.

— Двигун зламався? — запитую я його.

— Ні. Зазвичай треба кілька разів спробувати. Все гаразд.

— Може, тобі варто купити нову машину?

— Вона

в порядку

.

З третьої спроби двигун з ревом заводиться, і ми виїжджаємо з парковки поліцейського відділку.

— Дякую, що витягнув мене звідти, — кажу я після короткої паузи. — Ти твориш дива.

— Можливо, ти зміниш думку, коли почуєш те, що я тобі зараз скажу.

Я хмурюся. — Що сталося?

— Твій колишній подав на тебе заяву про видачу тимчасового охоронного ордера, — каже він. — Це означає, що ти не можеш зв’язуватися з ним чи з Тедді, а також наближатися до них, за винятком особливих обставин.

—

Що?

— Мені шкода, Наомі. — Він поглядає на мене, сповільнюючи хід на червоному світлі. — Але тебе ж силоміць вивели з вечірки поліцейські. Джеремі й раніше висловлював занепокоєння, а тепер у нього є докази, що підтверджують його слова.

Моє дихання пришвидшується. Здається, я починаю гіпервентилювати. — То я не можу наближатися до власного сина?

— Мені справді дуже шкода. Ти… тобі не слід було йти на ту вечірку.

У голові гуде. — То як довго це триватиме?

— Через кілька тижнів відбудеться слухання.

Кілька

тижнів

? Я ще ніколи в житті не була так довго без Тедді! Я нарешті оговталася від того, як плакала в камері, а тепер відчуваю, що все починається спочатку. — Ти серйозно? Я не зможу бачити Тедді кілька

тижнів

? Це не може бути правдою! Я ж нічого такого не зробила, щоб йому нашкодити! Це була просто дурна вечірка! — У мене починають поколювати пальці. — Це так несправедливо!

Езра знову поглядає на мене. На наступному повороті він з’їжджає з дороги на бічну вулицю. Він ставить машину на стоянку і повертається, щоб подивитися на мене.

— Наомі. — Він бере мене за руку, вона тепла й суха. — Мені потрібно, щоб ти зробила кілька глибоких вдихів. Зроби це разом зі мною.

Він уже казав мені це колись, і я була обурена, але цього разу в мене немає сил протестувати. Він робить це разом зі мною, як і обіцяв, вдихаючи повітря носом і повільно видихаючи його губами. Після п’яти таких вдихів я відчуваю…

Ну, не

краще

. Але вже не так, ніби я ось-ось знепритомнію.

Він дивиться мені прямо в очі. — Послухай, я не буду тобі брехати. Ситуація не найкраща, і я розумію, чому ти засмучена. Але якщо ти кілька тижнів не потрапиш у халепу, я впевнений, що зможу скасувати цей наказ. Я бачив подібне вже багато разів, і обіцяю, що зможу це владнати.

Паніка знову піднімається в моїх грудях. — Кілька

тижнів

?

— Наомі. — Його голос раптом стає суворим. — Тебе

заарештували

, зрозуміло? І чого ти очікувала?

Його щелепа злегка сіпається. Незважаючи на те, що я зараз дуже жалію себе, я усвідомлюю, що для нього це теж не прогулянка. Я затягла його до поліцейського відділку в неділю пополудні, а тепер йому доведеться працювати набагато важче, щоб допомогти мені домогтися спільної опіки над моєю дитиною. Не кажучи вже про те, що я насправді не можу собі дозволити платити йому, окрім того одного авансового чека, який мені вдалося виписати.

— Вибач, — тихо кажу я.

— Не вибачайся. — Він доторкається правою рукою до скроні. — Просто, будь ласка, не роби нічого дурного протягом наступних кількох тижнів. І, заради Бога, не дай себе знову заарештувати.

— Але, Езра… — я прикусила нижню губу. — Я хвилююся за безпеку Тедді. Тобто, коли він поруч із Веронікою.

Він похитав головою. — Про що ти говориш?

— Мені треба тобі дещо сказати…

Усе, що я досі приховувала від нього, виривається з моїх вуст дещо плутаною мішаниною. Поїздка до колишньої резиденції Вероніки. Отруєна комбуча. Мої побоювання, що Вероніка може нашкодити Тедді, аби прибрати його з дороги. Поки я говорю, колір повільно зникає з і без того блідого обличчя Езри.

Коли я закінчую, він знімає окуляри, заплющує очі й протирає їх кінчиками пальців.

— Те, що ти кажеш, — каже він, — це…

Я чекаю, поки він визнає, що це дуже серйозне звинувачення і що нам слід негайно повернутися до поліцейського відділку, щоб розповісти їм усе. Бо Тедді в тому будинку не в безпеці.

— Це

божевілля

, — завершує він.

Я різко відкидаю голову назад, ніби він щойно дав мені ляпаса. — Але…

— Ти ж насправді не віриш у все це, правда?