Розлучення

— Я люблю все роздруковувати, — відповідає він. — Я не до кінця довіряю комп’ютерам. Мені здається, що я не можу бути впевненим, що щось не зникне, доки не маю цього на папері.

Я сміюся. — Ти занадто молодий, щоб не довіряти технологіям.

— О, я точно не занадто молодий. — Він перегортає сторінки моєї справи. — Мені подобається, коли все по-певному. Дехто називає це дивним, але… не знаю, я завжди таким був, і мені це підходить.

— Так, — кажу я. — Я відразу помітила, що ти випромінюєш іншу енергію, ніж більшість людей.

— Так, — відповідає він, — я теж це в тобі помітив.

Я не зовсім впевнена, що саме він має на увазі. Але вирішую сприйняти це як ще один комплімент.

Я беру з журнального столика два з трьох печивок з передбаченнями. Одне подаю йому, а одне залишаю собі. — Це була моя улюблена частина трапези, коли я була дитиною.

— І досі моя улюблена. — Езра розламує своє печиво й витягує звідти крихітну смужку паперу. — Ось, подивимося: «Твій шлях до слави буде вистелений гострими каменями». Хм. Не впевнений, чи мені це подобається. А що написано у твоєму?

— «Підозрілий друг може виявитися ворогом у маскуванні», — читаю я.

Незважаючи на те, що я не вірю, ніби печиво з передбаченнями може якось впливати на реальне життя, щось у цьому передбаченні викликає в мене занепокоєння.

— Ого, вони якісь зловісні, — зауважує Езра. Він киває на останнє печиво, що лежить на столі. — Я віддам тобі право на повторну спробу.

Я беру інше печиво зі столу й розламую його. — Тебе запросять на вечірку з караоке.

Він показує мені великий палець вгору. — Набагато краще. Вечірка з караоке здається справді веселою.

Я б воліла, щоб там було щось на кшталт: «Ти отримаєш повну опіку над своїм сином». Або ще краще: «Твій чоловік зрозуміє, що та приваблива двадцятирічна дівчина ним користується, і повернеться до тебе».

— Езра? — кажу я.

— Ага?

— Ти справді думаєш, що я отримаю опіку над Тедді?

— Безумовно. — Після паузи він засунув руку у зовнішню кишеню свого портфеля. Хвилинку порившись там, він нарешті дістав напівпрозорий кристал. — Як ми могли програти, якщо у мене є цей талісман?

Це той кварц, який я подарувала йому того першого дня в мерії. Я думала, що він його вже давно загубив або навіть викинув. — Ти його досі зберігаєш, — кажу я трохи здивованим голосом.

— Звісно, що зберігаю, — відповідає він, ніби було б абсурдно, якби він не носив мій кристал із собою куди б не йшов.

Завтра Езра знову має рано бути в суді, тож він збирає свої папери, а я проводжаю його до дверей. Я не очікувала, що він затримається аж настільки довго, але вечір якось просто пролетів. Хоч я й втомилася, мені якось не хочеться, щоб він ішов. Після п’яти років життя з двома хлопцями в домі ця квартира вночі здається болісно порожньою. Мені майже хочеться запитати його, чи не хоче він залишитися, щоб подивитися щось по телевізору, але я впевнена, що він скаже «ні».

Я дивлюся на переповнену портфель Езри. — Сподіваюся, ти сьогодні вночі трохи поспиш.

— Сон — це для слабких.

— Ну, у будь-якому разі, ще раз дякую, — кажу я. — Я справді ціную все, що ти для мене зробив. Коли все це закінчиться, я залишу тобі чудовий відгук в інтернеті. Напишу, що ти робиш виклики додому з китайською їжею.

— Будь ласка, не роби цього, — каже він. — Виклики додому з китайською їжею та «будда-боулз» — це не моя стандартна практика.

— Ні?

— Однозначно ні.

— Ну що ж, — кажу я, — тоді я ціную це ще більше.

Езра виходить за поріг, але не обертається, щоб повернутися до своєї машини. Він просто стоїть там якусь мить, його обличчя занурене в тінь від місячного світла. Схоже, він хоче щось сказати, тож я стою, чекаючи на нього.

— Я просто хочу, щоб ти знала, — нарешті каже він, — що я виграю це для тебе, Наомі. Я здобуду для тебе все, на що ти заслуговуєш. Я про це подбаю.

— Дякую, — тихо кажу я.

Він знову відкриває рота, але нічого не виходить. Він просто стоїть там, менш ніж за фут від мене. І я не можу не згадати про те, що було раніше цього вечора, коли він назвав мене красивою.

— У чому справа? — наполягаю я. — Ти хочеш ще щось сказати?

— Так, є, — підтверджує він. — Безумовно, є. — Він міцніше стискає портфель, аж поки його суглоби не біліють. — Але якби я це сказав, мене б позбавили ліцензії.

Я піднімаю брову. І тут не можу не згадати, що мені розповідала Кора про те, як Міранда вийшла заміж за свого адвоката з розлучень. Чи то була Саманта? У будь-якому разі, ця думка раптом застрягла в моїй голові.

І, власне, Езра досить симпатичний. Ні, він не такий класично вродливий, як Джеремі, але в ньому є щось особливе. Мені здається, що ми якось на одній хвилі, набагато більше, ніж я коли-небудь була зі своїм чоловіком. Зрештою, Джеремі ніколи б не носив із собою той кварцовий кристал.

Але потім він хитає головою. — Не зважай, — каже він.

— О, — кажу я, намагаючись не виказати, що трохи розчарована.

Він посміхається мені втомленою посмішкою. — На добраніч, Наомі.

— На добраніч, Езра.

Я дивлюся, як він повертається до своєї машини — пошарпаного Ford, у якого, здається, розбите заднє світло, — і він трохи згорбився під вагою свого величезного портфеля. Перш ніж сісти в машину, він востаннє махає мені рукою, і я махаю у відповідь.