Розлучення

32

______

— Це ж лише одна вечірка з нагоди дня народження, Наомі. Треба вибирати, за що варто боротися.

Це мудрі слова Езри. Ми розробляємо стратегію для наступного засідання з медіації, яке знову відбудеться в моїй квартирі. Ми вже відмовилися від спроб зустрічатися в його офісі, і тепер він просто заходить до мене, коли закінчує справи в суді. Цього разу він приніс китайську їжу. Це не органічна їжа, але після важкого дня немає нічого кращого за смачну китайську кухню.

Езра не єдиний, хто вважає, що мені слід перестати обурюватися через цю вечірку. Вчора я обідала з Корою, і хоча вона була розлючена за мене, вона дивилася на це інакше. — Перестань думати про того козла. Зроби щось таке веселе з Тедді, щоб ця вечірка блідла на цьому тлі! — Коли я зауважила, що гроші — це проблема, вона сказала: — Якщо там буде морозиво, ти вийдеш переможницею.

— Я просто хотіла б бути там, — кажу я, — заради Тедді.

Езра робить паузу, щоб пережувати шматочок бок-чою. — Тедді чудово проведе час. Я впевнений, що так і буде. А потім ти влаштуєш свою власну вечірку разом із ним.

Ми мали б розробляти стратегію для сесії медіації, але практично все, про що ми говорили з моменту його приїзду, — це майбутня вечірка з нагоди дня народження Тедді. Мені трохи важко вигнати це з голови. На щастя, Езра виявився дуже терплячим і готовим обговорювати це без кінця.

Це змушує мене згадати те, що він сказав мені, коли був тут востаннє. Про те, як саме його бажання мати дітей стало причиною розлучення.

— Ти все ще хочеш дітей? — випалюю я.

— Е-е… — Це питання явно трохи збентежило його, але я не відкликаю його. Я спостерігаю, як він ставить контейнер з їжею на мій журнальний столик і відкидається на спинку дивана. — Так. Так, хочу. Але, якщо бути реалістом, я починаю думати, що цього, мабуть, не станеться.

— Чому ні? Ти ж чоловік, тож міг би мати дітей аж до дев’яноста років.

— Так, але хто захоче доглядати за немовлям, коли йому дев’яносто? — Він ледь посміхається. — Не знаю. Більшість жінок мого віку, мабуть, вважають, що їхній репродуктивний вік уже минув. А я справді не зацікавлений у стосунках із кимось набагато молодшим за мене. Тож… як я вже сказав, не знаю. Якби я зустрів ту саму жінку, у неї була б дитина, а я став би вітчимом — це було б нормально. Але, якщо бути реалістом, я не впевнений, що коли-небудь знову одружуся.

— Чому ні?

— Мабуть, це ризик професії, — він махає рукою в бік нашої китайської трапези. — Я ледве знаходжу час для своїх клієнтів. На побачення у мене точно часу немає.

— Шкода.

— Ти мені це кажеш. — Він знімає окуляри, щоб протерти лінзи сорочкою. Без окулярів він чомусь виглядає молодшим. — Послухай, Наомі. Можу дати тобі пораду?

— За це я тобі й плачу, чи не так?

Він насуває окуляри на ніс. — Правильно. Просто не хочу, щоб ти це неправильно зрозуміла.

— Гаразд…

Він багатозначно дивиться на мою ліву руку. — Тобі треба перестати носити обручку.

Почувши ці слова, я інстинктивно прикриваю іншою рукою морганітове кільце на лівій руці. — О…

— Твій колишній намагається виставити тебе вкрай нестабільною, — каже Езра. — Ми з тобою знаємо, що він помиляється, але в одному він має рацію. Тобі важко відпустити минуле.

— Мені… мені подобається ця обручка…

— Це гарна обручка, — визнає він. — Але я впевнений, що в тебе є й інші гарні обручки, які ти можеш носити. Проблема в тому, що символізує ця обручка. І це не допомагає твоїй справі, коли ти з’являєшся на сеансах медіації, носячи її.

Я згадую, як днями Джеремі кричав на мене за те, що я досі ношу обручку. Він був настільки різким, що мені захотілося ще сильніше триматися за цю обручку. Але Езра не буває різким. Усе, що він каже, має сенс, і він завжди дбає про мої інтереси.

Ось чому я знімаю обручку з пальця й кладу її на журнальний столик.

— Ось, — каже він. — Тобі не стало легше?

Мені не стало легше. Я відчуваю себе голою.

Але водночас я розумію, що він має рацію. Я не можу й надалі носити цю обручку, коли ми з Джеремі вже не живемо разом, а він спить з іншою жінкою.

— Важко відпустити, — промовляю я.

— Я знаю, — каже він. — Багатьом людям важко з цим змиритися.

— Просто… — Я стискаю долоні. — Мені здається, що це все. Джеремі був моїм єдиним шансом на щастя, а тепер усе скінчилося.

Він пересувається на дивані, нахиляючись ближче до мене. — Це, — каже він, — абсурд.

— Я так не думаю.

— Наомі, — каже він, — ти заслуговуєш на когось набагато кращого, ніж той козел. Ти неймовірна людина, і ти набагато сильніша, ніж сама про себе думаєш. Ти розумна, ти чудова мати, і… — Він робить паузу. — І ти прекрасна.

Хочеш почути щось дивне? За сорок два роки я не впевнена, чи хтось коли-небудь називав мене прекрасною. Моя мама, безперечно, ніколи цього не робила. За ці роки було чимало чоловіків, які намагалися затягнути мене в ліжко і казали, що я виглядаю сексуально чи щось таке. Джеремі… ну, він казав мені, що я гарно виглядаю. Але «красива»? Не думаю, що він коли-небудь вживав саме це слово. І я не можу його за це звинувачувати, бо я насправді не красива. Тобто, якщо я красива, то, гадаю, нам потрібно зовсім нове слово, щоб описати таку людину, як Вероніка.

Але найдивніше те, що Езра, здається, щирий. Він дивиться прямо на мене і нічим не показує, що сподівається, ніби його слова заведуть мене в ліжко. Він просто каже це так, ніби констатує факт.

Він вважає мене красивою. Гаразд.

— Ну, дякую, — нарешті кажу я.

— Я це серйозно, — відповідає він, не відриваючи погляду від моїх очей. На мить мені трохи затамувало подих від того, як він на мене дивиться — так, як, здається, Джеремі ніколи на мене не дивився. Якщо чесно, це майже занадто, і я замислююся, чи не варто мені щось сказати, але тут він кидає мені скромну посмішку, яка миттєво розряджає атмосферу. — Стеф завжди казала мені, що я погано вмію робити компліменти. Тож, знаєш, я над цим працюю.

А, це ж тренування з компліментів. Тепер все стає зрозуміліше. — Молодець, — кажу я, незграбно піднімаючи великий палець.

— Дякую.

Ми доїдаємо решту китайської їжі й ще трохи розмовляємо про справу. У Езри мої документи лежать у товстій папці, запханій у його величезний, набитий під зав’язку портфель, але він, здається, знає, де що лежить, тож я не збираюся його за це критикувати.

— Чи не було б простіше просто носити з собою ноутбук замість усіх цих паперів? — запитую я його.