Розлучення

27

______

Джеремі сьогодні забере Тедді з моєї квартири.

Минуло два дні з того часу, як я поїхала до Вестчестера, до колишнього помешкання Вероніки Чессон. Завтра у нас із Джеремі чергова сесія медіації, тож мені здається, що це мій останній шанс поговорити з ним перед тим. Я мушу спробувати привести його до тями. Якщо він ще не знає про минуле Вероніки, я йому про це розповім.

Поки Тедді грається у своїй кімнаті, я стою біля кухонної мийки й надихаю себе. Це буде нелегка розмова з моїм чоловіком, але він має знати правду. Це мій єдиний шанс врятувати свою сім’ю, а може, навіть життя мого сина.

Поки я в голові репетирую те, що хочу сказати, мій погляд блукає до блоку для ножів на стільниці. Знову в блоці бракує ножа — я не помітила цього раніше, бо була дуже зайнята Тедді. Я впевнена, що всі ножі були на своїх місцях, коли я вчора лягала спати.

Я заглядаю в раковину, де минулого разу знайшла зниклий ніж — нічого.

Тільки-но я збираюся перевірити посудомийну машину, як дзвонить у двері. Хоч як би я хотіла пошукати ніж, я не збираюся змушувати Джеремі чекати, тож поспішаю до вхідних дверей, щоб впустити його. Коли я відчиняю двері, Джеремі стоїть у костюмі та краватці, тримаючи в руці телефон. Він навіть не піднімає очей від екрана. — Тедді готовий?

— Ти трохи зарано, — зауважую я. — Він ще не зовсім готовий.

— Я піду почекаю в машині.

Він починає розвертатися, але я простягаю руку й хапаю його за руку. — Ти не міг би зайти на хвилинку? Я хочу з тобою поговорити.

Він заходить у квартиру, на обличчі — насторожений вираз. Я сказала Тедді чекати в спальні й не виходити, доки я не скажу. Тож у вітальні ми залишилися самі.

— До речі, — каже Джеремі, — ти бачила того слоника, якого Ронні приніс Тедді? Розіта сказала, що він учора приніс його до школи.

— Я його не бачила. Можливо, він залишив його в школі.

— Мабуть. — Він опускає телефон, хоча й не кладе його назад у кишеню. — Він уже готується?

— Так, — кажу я, — але… як я вже казала, я хотіла з тобою поговорити.

— Гаразд…

Йому не сподобається те, що я маю йому сказати, але він мусить це почути. Він мусить усвідомити, кого він впускає в життя нашої дитини. — Вероніка — наркоманка.

Він дивиться на мене якусь мить, а потім сміється. — Це ти хотіла мені сказати?

— Я перевірила її минуле. Її заарештували за зберігання героїну.

На його обличчі немає здивування. Він уже знав. Він знав, що ця жінка — наркоманка, і все одно спав з нею. Він познайомив її з нашою дитиною. — Це було давно.

— Не так давно.

— Вона не наркоманка. — Він захищає її так само, як захищав мене, коли його мати казала йому не одружуватися зі мною, але її єдиною претензією до мене було те, що я старша за нього. Якби вона знала про Вероніку, вона б перевернулася в могилі. — У неї були проблеми багато років тому, але це вже минуле. Я обіцяю тобі — вона чиста. Вже багато років, як я казав.

— Ну, я розмовляла з її колишнім роботодавцем, і вони сказали, що в неї були сліди від уколів!

— Ти розмовляла з її колишнім роботодавцем? — Гнів відбився на його обличчі, хоча мені здається, що це не та частина речення, на якій йому слід зосередитися. — Це вже занадто, Наомі.

— Ти чуєш, що я тобі кажу? У твоєї нової дівчини сліди від уколів!

— Заради Бога, у неї немає слідів від уколів! — Його погляд став суворим. — Я бачила її руки багато разів. Повір мені — ніяких слідів від уколів.

— І не тільки це, — продовжую я, — але до тебе вона загравала з іншим одруженим чоловіком. Багатим одруженим чоловіком.

— Ага…

— Ти що, не розумієш, про що я тобі кажу? — Мій голос набув високого, благального тону, але я нічого не можу з цим вдіяти. — Вероніка тебе не кохає. Все, що вона шукає, — це гроші. Це все, чого вона хоче.

— Це неправда.

— І вона ненавидить Тедді, — додаю я, знаючи, що це останнє звинувачення вразить його. — Вона хоче позбутися його.

Він кліпає на мене. — Ненавидить Тедді? Це найбезглуздіше, що я коли-небудь чув.

Але чи це не нотка невпевненості в його голосі?

— Це правда! — вигукую я, скориставшись його ваганням. — Все, чого вона хоче, — це твої гроші, а Тедді — це просто… він ускладнює ситуацію.

— Це неправда. Вона обожнює Тедді. — Але знову ж таки, він звучить не зовсім впевнено. — Боже, що, в біса, так довго затримує того малюка?

Він проштовхується повз мене, прямуючи до зачинених дверей спальні. Він відчиняє їх, не стукаючи, і бачить Тедді, який грається на підлозі з Lego. Ну, з якоюсь сумішшю камінців і Lego.

— Тату! — Тедді кидається до ніг Джеремі. — Тату, тату!

Гнів миттєво зникає з обличчя мого чоловіка, коли він піднімає Тедді з підлоги. — Я тут! Ти готовий йти?

— Ні, — каже він, ніби це щось абсурдне. — Мені треба спакувати речі.

— Тоді дай я тобі допоможу. — Джеремі кидає на мене погляд. — Схоже, твоя мама не дуже поспішає з підготовкою до переїзду.

Джеремі опускає Тедді на підлогу, а потім відкриває верхню шухляду комода. Мабуть, він шукає речі, які можна взяти з собою. Але раптом він завмирає, втупившись у шухляду. Він робить крок назад, роззявивши рота.

— Наомі, — видихає він. — Що, в біса?

— Що таке?

Джеремі занурює руку в шухляду й витягує того слоника, якого Вероніка купила для Тедді. Тільки він виглядає інакше, ніж тоді, коли він його вперше отримав.

А саме, у його грудях застряг великий кухонний ніж. Схоже, це мій кухонний ніж.

І не тільки це, але й іграшковий слоник був… за браком кращого слова, випотрошений. Наповнювач витягнуто з його черева. А на ножі та всередині черева іграшки є якась яскраво-червона речовина.

— Еллі! — кричить Тедді. (Мабуть, так звати його слона.)

— Наомі, — виривається у Джеремі, коли він поспіхом ховає іграшку в кишеню куртки, щоб Тедді не зазнав ще більшої травми. — Що, в біса, з тобою не так? Навіщо ти це зробила?

— Я цього не робила! — протестую я.

Але він мене не слухає. Він надто розлючений.

— Ти справді божевільна, — кричить він. — Я знав, що в тебе проблеми — Бог знає, я їх терпів достатньо довго — але це вже занадто.

— Але я цього не робила! — Сльози розчарування навертаються мені на очі від його звинувачення. І раптом мені спадає на думку: — Б’юся об заклад, це була Вероніка! У тебе вдома є ключ від квартири. Нещодавно я знайшла двері відчиненими і подумала, що, можливо, випадково їх не зачинила, але тепер думаю, що це була вона. Вона зайшла сюди, поки я була відсутня, і…