Розлучення

— Рона Сімінгтон неприємно впала зі сходів. — Її очі розширені й серйозні. — Я бачила, як Вероніка прибирала нагорі сходової клітки незадовго до того, і я впевнена, що вона підставила місіс Сімінгтон, щоб та впала.

Я притискаю долоню до рота. Навіть після того, як Вероніка погрожувала мені, я думала, що є чимала ймовірність, що це були лише порожні слова. Тепер я згадую той ніж, який знайшла в кухонній мийці, і замислююся…

— І я теж хвилювалася за їхніх дітей, — додає вона з пафосом. — Вона була милою з ними на словах, але я бачила по тому, як вона на них дивилася, що зневажала їх обох. Якби вона справді завоювала Максима Сімінгтона, підозрюю, що знайшла б спосіб позбутися їх. Або відправила б їх до інтернату, або…

Вона не домовляє речення. Їй і не треба.

Я й так ненавиділа Вероніку за те, що вона вкрала мого чоловіка, і хвилювалася, що вона зомбувала його, але це вперше, відколи я знайшла її машину, припарковану біля нашого будинку, я справді боюся за свого маленького сина. Якщо Вероніка торкнеться хоч одного волоска на його голові, я зроблю так, що вона пошкодує про день, коли народилася.

Якщо тільки вона не позбудеться мене першою.

Жінка дивиться на мене, тож я ледве видавлюю з себе: — Дякую. Я… я вдячна за інформацію.

Жінка киває мені на прощання. — Удачі. — А потім, коли вона вже зачиняє двері, додає: — Вона тобі знадобиться!