Розлучення

— Послухай, — каже він, — мабуть, я мав сказати Тедді залишити іграшку в його кімнаті, але він просто хотів взяти її з собою. Нічого страшного, що він з нею познайомився. Вони добре порозумілися, і всім було весело.

Я роблю глибокий вдих, намагаючись опанувати свої емоції. Це допомагає — трохи. — Це має мене втішити?

— Ну, так, — каже він. — Хіба ти не хочеш, щоб Тедді її полюбив, якщо він буде з нею проводити час? Тобто, якщо ти колись знову з кимось зустрінешся, то зрештою захочеш познайомити його з Тедді, правда?

Якщо я колись почну з кимось зустрічатися? — Я просто подумала, що це занадто рано.

— Я не згоден.

Потім він здивував мене, потягнувшись до моєї лівої руки. Це перший раз, коли він доторкнувся до мене з того часу, як я виїхала, і цей жест дуже втішає. Але потім я усвідомлюю, що він не намагається взяти мене за руку. Він лише схопив її, щоб краще роздивитися морганітове кільце на моєму безіменному пальці.

— Ти досі носиш обручку? — вигукує він.

Я захисно відсмикую руку. — А чому ні?

— Наомі, — каже він тихим голосом, — ми розлучаємося. Тобі не слід…

Джеремі не носить свою обручку. Він зняв її одразу після того, як повідомив мені цю новину. Але, незважаючи на наш шлюб, я люблю цю обручку — вона унікальна і прекрасна. Навіть якщо ми більше не одружені, було б дивно не носити її на пальці. І, чесно кажучи, це не йому вирішувати. Це мій палець.

— Гаразд, гаразд, — він розводить руками. — Слухай, мені справді треба йти. Цей клієнт мене живцем зніме, якщо я запізнюся.

— Будь ласка, Джеремі, — шепочу я. — Ти мусиш мене вислухати. Вероніка… Вона тебе не кохає. Вона просто тобою користується.

— Наомі…

— Це правда. Ти мусиш мені повірити…

— Вероніка справді чудова, — каже він з цілковитою переконаністю в голосі. — Вона мила, розумна і чудово ладнає з Тедді. Вона чудова.

— І вона на чотирнадцять років молодша за мене.

Він ігнорує останній коментар. — Також… слухай, я не хочу заглиблюватися в це, але чи не могла б ти, будь ласка, утриматися від того, щоб слідкувати за нею по супермаркету, а потім погрожувати їй?

Я задихаюся. Не можу повірити, що вона йому це сказала. — Я ніколи їй не погрожувала! Це вона мені погрожувала!

Скептицизм виразно читається на його обличчі. Він вірить їй, а не мені.

— Мені треба йти, — каже він. І потім, не промовивши більше ні слова, він проштовхується повз мене, різко відчиняє двері свого кабінету і залишає мене тут стояти зовсім саму.

Цілком очевидно, що, на думку Джеремі, Вероніка — просто ангел. І він вірить, що вона відчуває до нього те саме. Він нізащо не повірить, що її наміри не є цілком щирими.

Хіба що я маю докази.