Розлучення

19

______

Коли я в суботу приїжджаю до свого старого будинку, щоб забрати Тедді й провести день разом, Джеремі виглядає розлюченим.

— Наомі. — Його голос звучить напружено й сердито, коли він відчиняє двері, щоб впустити мене всередину. На ньому один із його дорогих ділових костюмів, бо мій чоловік буквально ніколи не перестає працювати, і, на відміну від мого адвоката, його краватка зав’язана ідеальним вузлом «Віндзор». Він виглядає неймовірно привабливо. — Ти мала бути тут ще понад годину тому!

Я дивлюся на годинник, який показує десяту ранку. — Ти сказав десяту.

— Серйозно? Я сказав дев’яту!

Я заходжу до вітальні й бачу Тедді, що сидить на секційному дивані в легкій куртці, з рюкзаком уже на спині. Думка про те, що він так чекав на мене останню годину, розриває мені серце.

— Ти точно сказав десяту, — повторюю я.

— Я точно сказав о дев’ятій. — Він хмуриться на мене. — Чому я взагалі здивований? Ти так робиш щоразу. Щоразу. Я забув, що маємо справу з «часом Наомі».

Я прикушую нижню губу. Він сказав мені прийти о десятій. Я в цьому впевнена. Але, звісно, у мене немає жодних записів того, що він сказав. Ми обговорили це лише коротко, коли він забирав Тедді з квартири вчора ввечері. Наші розмови останнім часом завжди надзвичайно короткі.

— Чому ти не написав мені, коли я запізнилася? — питаю я.

— Я написав.

Справді? Я занурюю руку в сумочку, щоб дістати телефон, і відразу бачу на екрані низку пропущених повідомлень із запитанням, де я. Я маю звичку забувати, що вимкнула звук на телефоні.

— Наступного разу я попрошу Розіту прийти, — бурчить він. — Щоб не сидіти тут і не чекати, поки ти з’явишся, коли тобі заманеться.

Я знову відчуваю укол провини. Чи можливо, що я щось переплутала? Чи він сказав мені дев’яту, а я чомусь подумала, що він сказав десяту? Він здається таким упевненим у собі. Можливо, це я все зіпсувала. Коли ми розмовляли, я саме готувала вечерю, і в мене одночасно стояли дві каструлі на плиті, тож цілком можливо, що я його неправильно почула.

Мені дуже прикро, що я змусила Тедді чекати. Він виглядає таким занедбаним, сидячи там на дивані. Але потім він піднімає очі, помічає мене, і його обличчя освітлюється. Коли він стрибає з дивана, щоб привітати мене, я бачу, що він тримає в руках іграшкового слоника. Він піднімає його вгору з радістю. — Дивись, мамо! Дивись, що я отримав!

— Дуже гарно! — кажу я, намагаючись зібрати достатньо ентузіазму, щоб компенсувати своє запізнення.

— Ронні купила її для мене!

Мені здається, ніби мене щойно вдарили в живіт. — О…

— Вона дуже добра, мамо, — продовжує він. — І вона ще й дуже гарна.

Я понад усе хочу, щоб він замовк. Я звертаюся до Джеремі, який перебирає документи у своєму портфелі. — Джеремі?

Він не піднімає голови. — Ага?

— Ти познайомив Тедді з Веронікою?

Він перериває пошуки паперів, які намагався знайти, і дивиться на мене. — Так.

Досі я думала, що те, що було між Веронікою та Джеремі, не могло бути таким серйозним, оскільки він не представив її нашому синові. Але, судячи з усього, вони вже досягли цієї віхи.

Мені хочеться розплакатися.

— Можна з тобою на хвилинку поговорити? — кажу я Джеремі.

— Добре. — Він знову починає перебирати документи у портфелі, ніби мене в кімнаті й немає. — Що сталося?

Я поглядаю на Тедді, який досі тримає в руках того дурного слоника. — Наодинці, будь ласка?

Він дивиться на свій «Ролекс». — Так, добре. Але, будь ласка, давай швидко. Я вже запізнююся.

Я не можу уявити, яка важлива зустріч у нього в суботу вранці, але Джеремі завжди працює. Його клієнти дуже вимогливі, і вони платять йому стільки, що він мусить бути завжди на зв’язку. Ось чому мені треба знайти пристойну квартиру, щоб Тедді знову міг жити зі мною.

Джеремі веде мене до свого кабінету на першому поверсі, і коли ми заходимо, він зачиняє за нами двері, і я згадую ніч, коли ми одружилися. Тедді ночував у батьків Джеремі, щоб ми могли залишитися удвох, і Джеремі наполягав, щоб нести мене через будинок і нагору до нашої спальні. Хоча він був виснажений, коли поклав мене на ліжко, це було так романтично.

Я досі пам’ятаю те хвилювання, яке пробігло мною, коли він охоче ліг на мене і увінчав наш шлюб. Я нарешті мала все, чого коли-небудь прагнула.

Джеремі навіть не робить руху, щоб сісти на диван. Він просто схрещує руки й піднімає брову, дивлячись на мене. — Все гаразд?

Його краватка трохи перекосилася. Я простягаю руку, щоб виправити її, як робила це раніше, а він відскакує від мене, наче я його обшпарила.

— Наомі… — Він виглядає майже винуватим, що здається смішним. — Будь ласка, не…

— Я твоя дружина, — зауважую я. — Я маю право до тебе торкатися.

Він на це нічого не відповідає. На його обличчі вираз, який я не можу до кінця розпізнати.

— Чому ти познайомив Тедді з Веронікою? — кидаю я йому виклик. — Я думала, ти будеш чекати.

— Я чекав. — Його відповідь змушує мене замислитися, як довго він зустрічається з тією жінкою за моєю спиною. — І, власне, я хотіла поговорити з тобою й про це. Будь ласка, припини говорити про Ронні погані речі Тедді за її спиною. Це неправильно.

— Я б такого не зробив!

— Та годі, Наомі…

— Гаразд, я буду поводитися так, ніби жінка, яка розлучила нашу сім’ю, — моя улюблена людина у всьому світі. Задоволений?

Джеремі хмуриться, і тепер я можу розпізнати вираз його обличчя. Він виглядає сумним. — Мені треба йти на роботу.

— Послухай, — кажу я. — Тедді просто заплутається, якщо зустрінеться з іншою жінкою, якщо це не надовго.

— Це не інтрижка, Наомі.

У його голосі немає вагань, що змушує мене почуватися ще гірше. Я відкриваю рота, обдумуючи, які ще заперечення я можу висунути, але перш ніж встигаю сказати слово, я не витримую.

Великі сльози раптом котяться по моїх щоках. Я випускаю все назовні, мої плечі здригаються, обличчя стає яскраво-червоним. Це принизливо, але з іншого боку, це якось приємно. Наче звільнення. Мені набридло прикидатися, що я тримаюся.

Я вже плакала перед чоловіком раніше. Звісно, що плакала. Раніше він обіймав мене і гладив по голові. Але коли я піднімаю очі, щоб подивитися на нього, він витріщається на мене, ніби у мене виросла ще одна голова.

— Ти зараз плачеш? — стогне він. — Наомі, я щойно сказав тобі, що у мене зустріч, на яку я запізнююся. Будь ласка, не роби цього зараз.

— Вибач, — ковтаю я, витираючи очі.