Розлучення

— Послухай мене, Вероніко, — шиплю я їй, достатньо тихо, щоб героїчний продавець, який досі складає крекери, не почув мене. — Я, звісно, не знаю всіх подробиць того, як ти обдурила мого чоловіка, щоб він переспав з тобою, але ти маєш зрозуміти, що між Джеремі та мною є зв’язок, якого у вас двох ніколи не буде. Ми одружені. У нас є спільна дитина. А ти просто… — я з огидою махаю рукою в бік її стрункого тільця. — Ти просто приємна для ока. Через кілька тижнів він тобою набридне.

Я сподівалася, що мої коментарі похитнуть її впевненість або змусять засумніватися в тому, чи справжні її стосунки з моїм чоловіком. Але замість цього її губи викривляються, ніби все це її страшенно розвеселило.

— О, Наомі, — зітхає вона. — Мені дуже прикро через цю ситуацію. Чесно.

— Справді?

— Звісно! — Вона простягає руку, щоб доторкнутися до мого плеча, але потім передумує. Розумна дівчина. — Я не погана людина — справді. Джеремі та я просто… ми закохалися. Не можна вибирати, у кого закохатися.

— Насправді, — кажу я, — мені здається, що можна вирішити не закохуватися в одруженого чоловіка.

— Ми нічого не можемо вдіяти. — Вона притискає руку до грудей. — У нас просто такий глибокий зв’язок!

Боже, як я її ненавиджу.

Але водночас щось у цій розмові здається мені дивним. Ну, крім того факту, що інша жінка каже мені, що закохалася в мого чоловіка. Коли Джеремі сказав мені того вечора, що закоханий у Вероніку, з його виразу обличчя було очевидно, що він це серйозно. Але ось Вероніка каже мені, що вона і мій чоловік так сильно кохають одне одного, а в її очах немає кохання. Все, що я бачу на її обличчі, — це холодний, розважливий вираз, добре замаскований під вправну привітність та її природну красу.

Вероніка не дуже закохана в мого чоловіка. Вона його взагалі не кохає.

Я готова поставити на це що завгодно.

— Гей, пані!

Голос продавця вириває мене з роздумів. Він тримає в руках коробку крекерів і трясе нею мені перед обличчям.

— Що таке? — різко запитую я.

Він знову трясе коробкою. — Вони розсипалися, коли ви їх перекинули. Тепер ви мусите їх купити.

Я точно не хочу цих дурних крекерів, але мені не хочеться сперечатися з цим продавцем, який уже обмінюється змовницькими поглядами з Веронікою. Я впевнена, що вона розповість Джеремі про нашу сьогоднішню невеличку суперечку, і мені не потрібно, щоб у цій історії фігурувала я, яка вступає в гучну сварку з продавцем у продуктовому магазині. Тож я беру крекери й кидаю їх у кошик поруч із фруктами.

— Ти маєш бути обережною з цими виноградинами, — каже мені Вероніка, знову перекидаючи волосся через плече. — Вони становлять небезпеку задушення.

— Я завжди нарізаю виноград, перш ніж давати його Тедді.

Вона кидає на мене багатозначний погляд. — Я не про Тедді.

Мене пробігає дриж. Мені спадає на думку, що якби мене не було поруч, не було б абсолютно нікого, хто б завадив Вероніці отримати від мого чоловіка все, що вона забажає. Я не можу не думати, як би їй було зручно, якби я відкинула копита.

Я роблю тремтливий вдих. — Вероніко, — кажу я, — я… я благаю тебе. Знайди собі іншого чоловіка. Когось, хто не одружений і… Просто кого-небудь іншого. Будь ласка. Будь ласка, не забирай у мене мою сім’ю.

Я дивлюся на обличчя Вероніки, сподіваючись, що моя палка промова до неї дійшла. Навіть якщо вона зазіхнула на мого чоловіка через його величезні статки, це не означає, що в ній немає ані краплі співчуття. Вона має зрозуміти, що розриває мою сім’ю на шматки. Це не злочин без жертв.

Але я бачу по її очах, що їй справді байдуже. Там немає співчуття. Навіть найменшого. І весь цей час вона продовжує посміхатися мені.

— Вибачте, — каже вона, — але вони тепер і моя родина. І я не думаю, що ви будете дуже щасливі, якщо спробуєте стати нам на заваді.

А потім вона йде геть зі своїм йогуртом із лаймом і коричневими яйцями, не взявши навіть однієї коробки крекерів.

Досить. Я піду до того адвоката, якого порекомендувала Кора, і буду боротися.